Велич і містика Великого посту
Великий піст – ікона нашого маленького життя. «Всяке нині житейське відкладемо піклування...» – чуємо ми під час богослужіння.
Якби й справді навчитися слідувати цій молитві, то преобразилися б наші душі. Свою егоїстичну прихильність до інших ми помилково називаємо любов'ю. Але за цією «любов'ю» сховався страх самотності, боязнь бути покинутим, почуття власності та наша патологічна залежність одне від одного.
Мудрі старці вчать, що в людини є два шляхи до спасіння: або всіма силами боротися зі своїм внутрішнім злом, або ж цілковито прямувати до Христа, віддавши Йому одному все наше життя.
Для першого шляху потрібен великий запас душевних сил, а для другого тільки одне – любляче серце. І той, і інший шлях не простий. Боротьба зі злом вимагає повної самовіддачі, а спрямованість до Бога – постійної молитви. Коли розум стає чистим від будь-яких помислів, то Бог Сам входить у нашу душу, без жодних з нашого боку зусиль. Немає необхідності ні в якихось спеціальних молитовних прийомах, ні в особливому духовному керівництві. Усе, що від нас треба, – це глибоке покаяння і смиренність. А все інше зробить Господь.
Коли людина залишає будь-яку прихильність до речей і потяг до світу, вона без зусиль знаходить шлях до сердечної чистоти і через неї відкриває у своїй глибині дух, у якому живе Бог. Благодать, як турботлива мати, веде душу до спасіння через смиренну Христову любов. Вона приходить у нашу душу, наповнює серце Божественною силою, а розум тишею.
Душа відстає від гріха, приходить до святості, а людина з'єднується просвітленим духом із Христом, проникаючи в сокровенні чертоги Царства Небесного.
Але це досягається не просто так, і не без великих зусиль.
Ще ніхто не входив у Царство Боже за компанію, натовпом. Туди приводить тільки вистражданий особистий вибір і вирощений на ґрунті власного серця хрест. Тільки коли ми розіпнемо себе на ньому і, залишившись сам на сам із самим собою, почнемо кричати: «Боже мій, Боже мій, навіщо ти мене залишив», Він дасть нам можливість почути: «Істинно кажу тобі, сьогодні ж будеш зі Мною в раю».
Мудрі й досвідчені в духовному житті вчать: перестань метушитися, увійди у своє серце і знайди там Христа.
Перебувай у мирності духу і знайдеш благодать. Але якщо ти дозволиш своїм помислам керувати тобою, то вони обов'язково приведуть тебе в пекло. Якщо ти почнеш шукати Христа поза себе, ти нічого не знайдеш, крім уявної суєти. Спасіння – це і є набуття Христа в серцевині свого серця. Знайшовши Його в собі, ми починаємо прямо і безпосередньо осягати, що таке гріх і чеснота. Але якщо ми шукатимемо Христа десь там, далеко і високо від нас, то замість того, щоб спасатися, почнемо занурюватися в безглузду метушню, називаючи це служінням Богові і людям.
Найсумніше видовище – монах, який втратив розумову безмовність, зануривши всього себе в метушню розуму і різного роду «душеспасительні» справи служіння, заплутавшись своєю душею у власних помислах і заплутуючи в них інших. Православ'я настільки просте, що розумникам і розумницям його ніколи не зрозуміти. Воно настільки мудре, що нетямущим не розібратися в ньому, навіть перечитавши всі книги з богослов'я.
Усе, що Церква може дати світу, – це Літургія, молитва і споглядання.
Корінь зберігання Православ'я – свята Євхаристія, корінь здобуття спасіння – безперестанна молитва, корінь досягнення обóження – благоговійне споглядання. Той, хто віддав Христу кожен удар свого серця і всю силу душі, переповнюється невичерпною любов'ю. Усе, що нам потрібно, – здобути єдність із Христом, бо поза Ним смерть і морок. Порятунок – не в Мінеях і Типіконі, а в щоденному очищенні серця, як це робили святі отці, яким присвячені наші Мінеї та чиї настанови лягли в основу Типікону. Спокійний, радісний досвід богоспілкування праведників виріс зі справжнього ясного досвіду молитви і споглядання.
Сатана завжди намагався отруїти життя Церкви та її служителів отруйною антиблагодатною енергією догоджання духові світу. Але в Церкві завжди знаходилася сіль святих, яка не давала цій отруті розкладати Тіло Христове. Цих праведників гнали, переслідували, ганьбили, але саме завдяки їм кожному з нас ще відкриті врата, що ведуть до спасіння.
Благодать, яку ми отримуємо в Церкві, передається як свічка, що горить, з рук у руки, як вогонь духу одного серця до іншого. Богослови намагаються передавати традицію Православ'я так, як одна людина передає іншій суху гілку, яку зберігала у себе роками. Та, своєю чергою, передає її третій і т. д. Але з цих сухих гілок ніколи не створити прекрасний сад. Щоб його виростити, садівник повинен передати іншому садівникові здоровий і живий саджанець. Тільки так можливе справжнє садівництво.
Переказ цитат святих отців – це традиція мертвої букви. Не в академічних кабінетах живе Бог, а в чистих серцях практиків молитви і покаяння. Як із намальованого на полотні джерела ніколи не втамувати спрагу, так і цитатами святих отців ніколи не нагодувати благодаттю голодуючу душу. Зарозумілість і всезнайство деяких голів, які говорять про Христа і знають відповіді на будь-які духовні питання, запевняє нас у тому, що, якби вони зустріли у своєму житті Христа, то обов'язково розіп'яли б Його, щоб Він не заважав їм жити в мертвому світі помислів і мрій, купаючись у млявому морі релігії самообману.
Христос прийшов на землю не для того, щоб дати нам знання про Себе, про світ і людину, а для того, щоб дати нам Самого Себе.
Бог прийшов у світ для того, щоб дарувати грішнику світ Царства Небесного, який «всередині нас є». Але якщо світ видимий підпорядкує нас собі, то ми втратимо можливість здобувати світ невидимий, а християнство назавжди втратить для нас свою суть і смак. Любов до Христа прищеплюється через покаянну молитву. Основа такої молитви – постійна увага до себе і пильність розуму. Без єднання із Христом через молитву і покаяння ще ніхто не зміг перемогти гріх і смерть.
Адам випав із раю у світ суєти. Ця суєта створює напруженість у наших умах і серцях. Саме вона не дає нам досягти миру Божого. Досвід сотень поколінь християнських подвижників свідчить про те, що спасенна благодать досягається в молитві й закріплюється в спогляданні. Молитва – це якір для розуму, що стрибає по поверхні життя. А суєта і недбальство – найстрашніші хронічні хвороби духовного серця. Життя важке і складне. Час, несучи своїм бурхливим потоком наші душі до вічності, часто вдаряє нас об валуни скорбот і життєвих трагедій. Але впадає ця річка в тихе прозоре озеро, на чистій поверхні якого відбивається Сонце Правди.
За останні роки світ навколо нас став стрімко змінюватися. Так буває і з людиною. Старість іноді настає настільки раптово, що досі милі риси обличчя починають різко втрачати свою привабливість. І тут справа не в моєму віці й не в особливостях світовідчуття людини, якій давно перевалило за п'ятдесят. Ні, я добре бачу, що саме світ стає іншим. Він схожий на губку, яку опустили в брудну воду. Поступово бруд проникає в кожну пору цієї губки, просочуючи її наскрізь.
Мені є з чим порівнювати. Такої великої кількості брехні, підлості, обману, ненависті людей один до одного, лицемірства політиків не було в минулі десятиліття мого життя. Якимось внутрішнім відчуттям я бачу, що зло обплутало своїми мережами все навколо. Але я вдячний Богу і за це. Тепер, як ніколи раніше, можна відчути кожною клітинкою своєї душі, що світ, у якому ми живемо, – не наш. Це не мій дім і не мої сусіди. Люди, кожен з яких по-своєму добрий, стали жити самі по собі. Зникла привітність, щирість, доброзичливість, спільність, цілісність, відкритість душ і сердець. Світ стає газовою камерою загальної ненависті.
Ну що ж, раз так, то за що нам чіплятися в цьому світі? Куди не глянь – все вчорашній день. Залишається тільки одне прохання до Бога – дожити і померти тільки в Ньому одному. Більше нічого не потрібно...
Великий піст – це ще заклик до мужності під час нашої земної мандрівки. Великий піст – як одне невелике життя. У ньому стиснуто все те, через що проходить людина протягом життя. У ньому і радість, і скорбота, і біль, і насолода. У ньому є все, що ми зустрічаємо у своєму житті.
Кінець посту такий, як і кінець нашого життя, – спочатку хрест, а потім, дасть Бог, і воскресіння.
