Не треба бігати за тінню або тікати від неї
Недільна проповідь.
Житіє Марії Єгипетської, яке ми згадуємо цього тижня, є для нас наочним посібником, як може діяти благодать Божа. Історія життя преподобної вчить, що немає такої глибини гріха, з якої Бог не зміг би витягнути людину. Аби лише сама людина дала на це згоду.
Всередені нас є якась потаємна глибина, недоступна для гріха. Це основа домобудівництва Божого. Ця основа незмінна. Істинна особистість не має віку, статі, національних особливостей і генетичної спадковості. Це все периферійні властивості – минущі, земні, змінювані. Проте, завдяки тому, що душа може змінюватися, вона має можливість зцілюватися від гріховних хвороб, поки перебуває в земному тілі: «Якщо зовнішня наша людина тліє, то внутрішня день у день оновлюється» (2 Кор. 4: 16). Сенс життя в тому й полягає, щоб позитивна динаміка цього оновлення не припинялася ані на хвилину. Навколишнє середовище, спокуси й випробування, доля кожної окремої людини й цілого народу є тими інструментами, якими оперує Бог, влаштовуючи наше спасіння.
Егоїст, який живе всередині нас, навпаки, прагне до статики спокою і безпроблемного добробуту. Він боїться будь-яких змін, які можуть цей добробут порушити. До того ж самого прагне і закам'яніла у своєму обрядовому благополуччі релігійність. Їй потрібна приземлена стабільність доходів і влада, яка ці доходи забезпечує.
Спасіння можливе в тому разі, якщо оновлена благодаттю душа, відкинувши егоїзм, зможе увійти у свій дух, де на неї чекає люблячий Христос. Спаситель чекає нас не на небі, а в нашому власному духовному серці, простягаючи звідти до нас Свої обійми.
Усе, що відбувається у світі, подібно до сну. Ми спимо і бачимо себе громадянами якоїсь країни, чоловіком або жінкою; у цьому сні ми обіймаємо якусь посаду, з чимось боремося, до чогось прагнемо.
Але ось приходить смерть – і сон закінчується. Людина прокидається і струшує з себе кошмари цього сновидіння. Чи є в цьому житті хоч щось справжнє? Так, є. І заховане воно десь глибоко всередині нас самих. Там, де живе наш дух, який є стороннім спостерігачем усього, що з нами відбувається. Він не відчуває болю, у нього немає думок та емоцій, він дивиться на нас оцінювально, ніби збоку.
А душа в цей час, захопившись земним сновидінням, грає нав'язану їй роль. Вона радіє, плаче, бажає, захоплюється, страждає, занурюючись із головою в поточні скороминущі події. З миттєвостей цих подій виткана наша земна біографія. Але всі ці почуття і переживання є не чим іншим, як пасткою розуму. Радості й розчарування, горе й щастя – це стани скороминущі й нестабільні. Ганятися за хорошим і бігати від поганого – це все одно що намагатися наздогнати свою тінь або втекти від неї. Усе пережите нами перебуває тільки в нас самих. Довгоочікуваний спокій, якого так прагне душа, намагаючись знайти його ззовні, знаходиться всередині.
Від чого страждає душа? Від мінливості, страхів за майбутнє, переживань, що тривають у сьогоденні, від того кошмару, на який часто перетворюється наше земне життя. Але всі вони так чи інакше пов'язані з тим, на що спрямована наша увага. Усі ми зараз переживаємо за страшну війну на нашій багатостраждальній Батьківщині. Але варто тільки з'явитися, наприклад, гострому до нестерпності зубному болю, як ми негайно майже забудемо про війну. Вона як була, так і залишиться, але вся наша увага буде сконцентрована на особистому болю, який ми переживаємо в цей момент. А якби не було цього болю, чи можна було б спрямувати увагу на щось інше? Думаю, що так, можна. Усе залежить від волі й того сенсу, який людина вкладає у своє життя.
Найважчий вантаж, який найскладніше тягати з одного місця на інше, – це увага. Якщо її вдасться спрямувати із зовнішнього до внутрішнього, то в житті все почне змінюватися. Диявол і світ почнуть послаблювати свою хватку і змушені будуть випустити таку душу зі своїх смертельних обіймів. Уся сила їхніх щелеп тільки в одному – нашій увазі до всього того, що відбувається у світі з нашим тілом. Свобода у Христі стане справжнім раєм ще тут на землі, якщо ми перестанемо приділяти так багато уваги зовнішньому, а зосередимося на внутрішньому житті. Тоді ми з любов'ю притиснемо до грудей святе Євангеліє і скажемо Христу разом із апостолом: «Господи! до кого нам іти? Ти маєш глаголи вічного життя» (Ін. 6: 68).
Якщо із зовнішнього християнства ми не прийдемо до внутрішнього, то так і залишимося жити в православному заповіднику.
Заповіднику, рясно прикрашеному декораціями з фарби і каменю, з чудовим церковним співом, розвиненою літургійною системою богослужіння, стародавніми традиціями, преподобними отцями і високопреосвященними архієреями, які так мило загралися в середньовічний етикет. Ми будемо багатіти знаннями і думками, з ними пов'язаними. Але набути тієї убогості, яка робить нас причасниками Царства Небесного, нам так і не вдасться.
Коли наш розум занурений у стихії цього світу, він вростає в нього і сприймає фізичну смерть як страшну трагедію і катастрофу, а не як двері, що ведуть до рідних обителей. Така людина всього себе розчиняє в життєвих дрібницях, турботах про хліб насущний, про дітей, онуків, роботу, побутові потреби і глибоко переживає все, що з цим пов'язано. Її розум, як заведений годинник, кружляє над своїм маленьким гніздечком земного світу, аж поки не закінчиться завод і не зупиняться стрілки.
Але світ і всі справи, що в ньому, згорять. Вкладати в нього всю силу й енергію душі – справа невдячна. Розуміючи, що так чи інакше ми йдемо в ту землю, з якої створені, і нам однаково доведеться все тутешнє залишити, душа починає замислюватися про сьогодення. Ці роздуми приводять її до того, що потрібно подавати Богові сигнал про нещастя. Звучить цей сигнал так: «Господи, Ісусе Христе, помилуй мене». Це як постійно увімкнений маячок людини, яка вдень і вночі волає про допомогу.
Світ – клоун, брехун, фокусник, який краде час життя, водячи нас за носа. Усе, що, як здається, у нас є, він у будь-яку хвилину може забрати, і ми залишимося ні з чим. Не можна забрати тільки благодать, але світ і дати її не може. А все інше він дає тільки заради того, щоб потім посміятися над нашими сльозами. Найнепостійнішим місцем, у якому щомиті відбуваються зміни та переміни, є наш розум. Коли він стихає і заспокоюється, людина починає відчувати своє духовне серце, яке лагідно і смиренно живе в самій глибині нашої особистості. У цьому серці затихають усі переживання, тривоги, тонуть думки. У його великій тиші живе світло Божественної любові.
Увага розуму до розумного ділання, мужність і рішучість – головне в духовному житті.
Головний ворог нашого спасіння – самість, або егоїзм. Це паразитичне новоутворення, яке не дає нам можливості жити повнотою небесної благодаті. Воно гасить навіть найменшу спробу вигнати себе з душі. Розум обплітається туманом помислів і мрій. Серце – мерзенними пристрастями і прагненням до задоволень. Найбільше наша самість боїться смиренної покаянної молитви і повної безумовної довіри Богові.
Думками Бога не пізнаєш. Знання – це не той інструмент, за допомогою якого відбувається богопізнання. «Бог є дух, і ті, хто поклоняються Йому, мають поклонятися в дусі й істині» ( Ін. 4: 24), і пізнають Його серцем, бо «блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать» (Мф. 5: 8).
Коли в духовному серці зникає розум, то разом із ним зникають і його думки. Коли зникають думки, серце починає жити Божественною благодаттю. Утвердившись у благодаті, таке серце робиться земним раєм, єдиним із Царством Небесним.
Де тоді земля з її бідами і прикрощами? Де небо з його світанками і заходами сонця? Скрізь і всюди тоді нескінченно сяє Єдиний Бог Ісус Христос, Якому слава навіки.
