«Досліди» влади над преподобними лаври: що для християн значать мощі святих
З огляду на кампанію з розкриття мощей Печерських святих є сенс замислитися, яке значення для нас мають святі мощі, і заглибитися в православне вчення про тіла покійних.
28 березня 2025 року в Києво-Печерській лаврі почала свою роботу комісія Мінкульту з перевірки «наявності останків святих у гробницях Ближніх і Дальніх печер», а також визначення «історичної та наукової цінності останків святих».
Оскільки монахи лаври в цьому брати участь відмовилися, члени комісії болгарками зрізали замки і проникли в печери.
Згідно з текстом наказу міністра культури про створення комісії, відомості про роботу та результати перевірки будуть засекречені. Але про те, що члени комісії збираються робити з мощами, можна здогадатися з складу учасників. Всього там 25 осіб, але звертає увагу спеціалізація деяких з них. Це біологи, анатомологи, спеціалісти з бальзамування і навіть ветеринари.
Спеціалізація цих людей говорить, що їх запросили, щоб проводити з мощами преподобних певні медичні та наукові експерименти: можливо, брати зразки тканин і здійснювати якісь маніпуляції.
Наскільки все це етично стосовно Церкви і почуттів віруючих? Адже будь-який християнин світу без вагань скаже, що все це можна назвати тільки одним словом – святотатство.
На момент виходу цієї статті «наукові дослідження» Мінкульту в лаврі засудили на Афоні, в Греції, США, в Сербській Церкві, Болгарській Церкві, Єрусалимі тощо.
Практично всі вони вживають слова «святотатство» і «блюзнірство». Але чому у християн таке трепетне ставлення до тіл святих? У цій статті ми спробуємо відповісти на це питання.
Те, що останки померлої людини – це не просто біологічний об'єкт, а дещо більше, люди знали споконвіку. Уже найдавніші поховання це підтверджують. Наприклад, давня традиція ховати померлих у позі ембріона. Такі поховання зустрічаються в багатьох місцях: Єгипті, Великій Британії (Стоунхендж), Україні (Бурштинське поховання) й ін. Причому в деякі періоди, наприклад, дофараонський період в Єгипті, подібний спосіб ховати був найпоширенішим. Очевидно, давні люди щось знали про воскресіння мертвих і намагалися надати похованням певну символіку, готуючи своїх усопших до народження після смерті. Є безліч інших артефактів, які доводять, що давні люди знали: життя зі смертю не закінчується.
Біблійні свідчення про поховання усопших
У Біблії найперше згадування про поховання – це оповідання про Сару, дружину Авраама: «Після цього Авраам похоронив Сарру, дружину свою, в печері поля в Махпелі, проти Мамре, що нині Хеврон, в землі Ханаанській» (Бут. 23: 19).
Опису цього похорону присвячений 23 глава книги Буття. Примітно те, що Авраам, який був на той час чужинцем у Ханаанській землі, наполіг на тому, щоб викупити у хеттеян цю печеру. Хеттеяни дуже поважали Авраама, співчували в його втраті і пропонували задарма будь-яке місце для поховання. Але Авраам на це не погодився. Він зажадав призначити «ринкову» ціну і викупив печеру Махпела за 400 сиклей срібла.
Надалі в цій печері були поховані:
• Авраам. «І помер Авраам <...> І поховали його Ісаак та Ізмаїл, сини його, у печері Махпела <...> на полі, яке Авраам придбав у синів Хетових. Там поховані Авраам і Сарра, дружина його» (Бут. 25: 8–10).
• Ісаак і дружина його Ревекка. «У печері, що на полі Махпела, що при Мамрі, в землі Ханаанській, що її купив Авраам з полем у Єфрона Хеттеянина у власність на поховання, там поховали Авраама та Сару, жінку його, там поховали Ісака та Ревекку, дружину його...» (Бут. 49: 30, 31).
• Іаків. «І зробили сини Іакова з ним, як він заповів їм; і віднесли його сини його в землю Ханаанську, і поховали його в печері на полі Махпела...» (Бут. 50: 12, 13).
Праотець Іаків помер у Єгипті. Його дванадцять синів принесли його прах для поховання в печері Махпела і потім повернулися до Єгипту, куди вони переселилися, рятуючись від голоду. Задовго до цього одинадцять синів Іакова продали свого брата Йосифа в рабство. Він опинився в Єгипті, де після багатьох важких випробувань став другою людиною після фараона. Коли він помирав, то напророкував, що Бог виведе свій народ із Єгипту, і заповідав, щоб тоді його останки забрали на батьківщину. «І сказав Йосиф братам своїм: я помираю, але Бог відвідає вас, і виведе вас із землі цієї в землю, про яку клявся Авраамові, Ісаакові та Іакову. І закляв Йосиф синів Ізраїлевих, кажучи: Бог відвідає вас, і винесіть кістки мої звідси. І помер Йосиф ста десяти років. І набальзамували його, і поклали в ковчег у Єгипті» (Бут. 50: 24–26). Це останні вірші книги Буття. Приблизно через 400 років євреї виконали цей заповіт: «І вийшли сини Ізраїлеві озброєні з землі Єгипетської. І взяв Мойсей із собою кістки Йосифа, бо Йосиф клятвою закляв синів Ізраїлевих, сказавши: відвідає вас Бог, і ви з собою винесіть кістки мої звідси» (Вих. 13: 18, 19).
Незважаючи на те, що іудеї ставилися до людських останків дуже побожно і надавали велике значення похованню й усьому, що з цим пов'язано, самі останки вважали нечистими і дотик до них вважався оскверненням. «Хто доторкнеться до мертвого тіла будь-якої людини, нечистий буде сім днів» (Чис. 19: 11). Подібне ставлення до останків підтвердив і Сам Христос, у Своїй викривальній промові проти фарисеїв: «Горе вам, книжники й фарисеї, лицеміри, що уподібнюєтесь до гробів пофарбованих, які ззовні видаються гарними, а всередині сповнені кісток мертвих і всілякої нечистоти...» (Мф. 23: 27). Звертає на себе увагу одна деталь: гроби, тобто печери, в яких ховали померлих, фарбували, віддаючи в такий спосіб шану покійним.
І в старозавітному, і в сучасному іудаїзмі заборонено розтин, кремацію, переміщення останків або інші дії над ними без нагальної потреби.
Богословськи це пояснюється, з одного боку, повагою до тіла як носія душі і творіння Божого, а з іншого, усвідомленням, що після виходу душі з тіла воно втрачає присутність життя і, як наслідок, стає нечистим.
Поховання Самого Христа супроводжувалося традиційними ритуалами: «І взявши тіло, Йосиф обгорнув його чистою плащаницею, і поклав його в новому гробові своєму, що висік він у скелі, і привалив великий камінь до дверей гробу, і пішов геть» (Мф. 27: 59, 60). «Вони взяли тіло Ісуса, і обвили його пеленами з ароматами, як зазвичай ховають Іудеї» (Ін. 19: 40).
Воскресіння Христа у плоті, сходження Святого Духа на апостолів і через них на всіх християн, можливість долучитися до Тіла і Крові Христових у Таїнстві Причастя – все це докорінно вплинуло на ставлення вірян до людських останків. Вони перестали сприйматися як щось нечисте, дотиком до них уже не можна було осквернитися. Навпаки, останки святих мучеників стають об'єктом шанування, через них Господь здійснює чудотворення і зцілення.
Шанування останків у новозавітній Церкві
Шанування мощей святих, мабуть, почалося вже в апостольські часи. Перша згадка про це, що дійшла до нас, – у пам'ятці під назвою «Мучеництво Полікарпа» (бл. 155 – 160 рр.). У ньому йдеться про таке: «Ми взяли кістки його, більш дорогоцінні для нас, ніж дороге каміння, і чистіші за золото, і поклали їх на гідне місце. І, збираючись там, ми будемо, наскільки це можливо, з радістю святкувати день народження мученика – на пам'ять про тих, хто бився раніше за нас...». У цій розповіді ми вже бачимо, як християни не тільки вшановують останки єпископа Полікарпа Смирнського, а й збираються на місці його поховання для молитви.
У римських катакомбах, де зазвичай рання християнська громада здійснювала богослужіння, існують надгробні написи II – III ст., що позначають місця поховань мучеників. Відомо, що з цього часу вже з'являється тенденція серед багатих і знатних християн бажати бути похованими поруч із мучениками. І хоч це не зовсім правильно з духовного погляду, але сам факт говорить про те, що мощі святих шанувалися в Церкві.
Святий Іриней Ліонський (бл. 180 р.) у книзі «Проти єресей» писав: «Як дехто каже, що мученики кращі за інших, бо вони є посудинами Духа, і тому мають бути шановані...». Це свідчення того, що шанування мучеників уже в ті часи було повсюдно поширеним явищем. І Іриней визнає це правильним.
У III ст. практика звершення богослужінь біля гробниць мучеників стає ще більш поширеною. Поховання поруч зі святими переростає в привілейовану традицію. До 203 р. належить пам'ятка, відома під назвою «Страждання Перпетуї та Феліцитати», у якій можна прочитати таке: «Ми шукали місце для нашого поховання, як одкровення майбутнього <...> Бачили ми в дусі, що наш брат Сатурнін іде попереду нас, начебто б він шукає місце для нашого поховання...». Це вказує на те, що християни вважали дуже важливим, де вони будуть поховані.
У IV ст. шанування мощей стає відкритим і набуває дедалі більшого поширення. Цьому значною мірою сприяє Міланський едикт 313 р., що встановив свободу віросповідання: «Ми дозволяємо християнам і всім іншим вільно слідувати тій релігії, яку вони забажають, щоб у всьому, що є на небі, перебувала Божественна милість».
До цього часу належать перші згадки про урочисте перенесення мощей до храмів. Наприклад, у 357 р. – перенесення мощей святих апостолів Андрія і Луки до Константинополя. Багато авторів цього часу пишуть про шанування мощей як про повсюдну і давню практику:
• Святитель Іоанн Златоуст: «Кістки мучеників сяють, як світила; біси тремтять, хвороби зникають».
• Святитель Василій Великий: «Прах мученика освячує землю <...> Його кістки випромінюють благодать <...> Ми вшановуємо пам'ять мучеників, торкаємося до їхніх мощей, щоб отримати благословення».
• Святитель Григорій Богослов: «Я вшановую мощі мучеників, щоб через них долучитися до святості».
• Євсевій Кесарійський: «Народ збирався в день мучеництва <...> у місцях їхніх поховань, щоб вшановувати пам'ять і здійснювати Євхаристію».
У наступні століття згадки про вшанування мощей у творіннях церковних письменників трапляються дедалі частіше, з'являється богословське обгрунтування такого вшанування, яке зводиться до того, що Святий Дух освячує всю людину, її душу і тіло. Під час смерті душа розлучається з тілом, але Святий Дух залишається властивим як душі, так і тілу.
Наприклад, святитель Григорій Двоєслов (VI ст.) писав: «Бог прославляє мощі Своїх угодників, показуючи, що Він і після смерті перебуває з ними».
Благодать Святого Духа, яку рясно стяжали святі за свого життя, сяє через їхні останки і після смерті. Святитель Іоанн Златоуст писав: «Тіла святих, хоча і померли, але залишаються сповненими благодаті, як і за життя, а іноді й більше того».
До VIII – IX ст. відносяться згадки про практику внесення мощей в антимінси. Поширюється практика паломництв християн до місць мук святих та їхніх поховань. Деякі помісні собори затверджують цю практику своїми постановами.
Завершує богословське оформлення традиції шанування святих мощей VII Вселенський собор (787 р.). В актах цього собору йдеться:
• «Ми з любов'ю цілуємо святі й чесні ікони, так само як і чесні мощі святих, які благодатні й сповнені благословення».
• «Ми шануємо святі мощі мучеників, бо через них Бог звершує зцілення і чудеса».
У богослов'ї шанування святих мощей, зафіксованому рішеннями VII Вселенського собору, є три принципові моменти. По-перше, мощі можуть бути об'єктом шанування (грец. «δουλεία»), але не поклоніння (грец. «λατρεία»), що належить лише одному Богові. По-друге, шанування мощей зумовлене вірою в обоження плоті, воскресіння й освячення Духом об'єктів матеріального світу. І по-третє, неприйняття мощей (як і ікон) визнається єрессю і порушенням апостольської традиції.
Що означає нешанобливе ставлення до святих мощей
Іконоборство, яке було остаточно переможено на VII Вселенському соборі, було, по суті, запереченням втілення Бога Слова. У старозавітному іудаїзмі існувала заборона на зображення Бога, оскільки не можна зобразити невидиме і непізнаване. Але пришестя у світ Ісуса Христа, Сина Божого і Сина Людського, дало нам змогу бачити Його тілесними очима, а отже, і зображати.
Апостол Іоанн написав у Євангелії: «Бога не бачив ніхто ніколи; Єдинородного Сина, що є в надрах Отця, Він явив» (Ін. 1: 18). В іншому місці він наводить діалог Христа зі своїм учнем: « Филип сказав до Нього: Господи, покажи нам Отця, і досить для нас. Ісус сказав йому: Стільки часу Я з вами, і ти не знаєш Мене, Филипе? Той, хто бачив Мене, бачив Отця; як же ти кажеш, покажи нам Отця?» (Ін. 14: 8, 9).
Якщо іконоборство, яке виражалося в запереченні святості ікон і зневажливому ставленні до них, а простіше кажучи, в нарузі, заперечувало догмат про втілення Бога Слова, то
заперечення святості мощей угодників Божих, блюзнірське ставлення до них як до предметів для наукового вивчення, препарування тощо – це заперечення догмату про обоження людини благодаттю Святого Духа.
Апостол Павел писав коринфянам: «Чи не знаєте ви, що тіла ваші – це храм Святого Духа, що живе у вас, Якого маєте ви від Бога, і ви не свої?» (1 Кор. 6: 19). Таке ставлення до тіла людини-християнина виражається в шануванні її останків після смерті. Навіть до тіл простих померлих ми ставимося з повагою. Наприклад, навіть серед невіруючих людей прийнято знімати головний убір перед труною покійного. Якщо ж ідеться про святих людей, які своїм мучеництвом або подвижницьким життям здобули сугубу благодать Святого Духа, то неблагоговійне ставлення до їхніх мощів – це ніщо інше, як заперечення їхнього обоження, заперечення того, що Святий Дух діє в нашому світі. Святитель Миколай Сербський писав: «Святі мощі – це доказ того, що людина може стати храмом Святого Духа не тільки в душі, а й у тілі».
Те, що відбувається зараз у Києво-Печерській лаврі, розкриття мощей святих без усякого благоговіння, молитви та шанування, їхні наукові дослідження ветеринарами, ембріонологами, гістологами та іншими фахівцями, визначення людьми, далекими від православ'я, їхньої наукової й культурної цінності є нічим іншим, як запереченням догмату про Святий Дух і Його дію в людині.
