Притча про милосердного отця
Недільна проповідь.
Усе, що дає надію, що зачаровує красою і надихає в притчі про блудного сина, є не син, який пішов у країну далеку, а сам Отець. Тому було б правильним назвати цю притчу притчею про Милосердного Отця. Бог є Любов – учить нас Святе Письмо. Людині, яка забула про любов, яка не вміє і не може любити, значно зручніше уявляти Бога як Верховного Суддю, невблаганного прокурора, що на Страшному Суді детально вивчатиме кримінальну справу кожного з нас.
Юридичне богослов'я навіює нам тваринний страх перед цим вселенським трибуналом, тим більше всі ми розуміємо, що виправдатися нам нічим.
Нам і справді дуже страшно. Тому що ми бачимо себе немічними й покритими з усіх боків виразками гріхів. Як ми не намагаємося їх позбутися, у нас все одно нічого не виходить. Ми сумуємо, боїмося, малодушествуємо, в нашому серці ніколи немає миру і спокою в скорботах. Радує одне. Є люди, які дізналися про Бога не з підручників з богослов'я, а на особистому досвіді. У них вийшло з Ним особисто встановити взаємини. Вони кажуть, що Бог зовсім не такий, яким ми Його собі іноді уявляємо.
Преподобний Силуан Афонський втішає нас: «О, якби знав увесь світ Господа, і як Бог нас любить, і яка солодка Його любов...» Західні схоластики загубили цю любов у юридичних формулах спокути, захопившись буквою Святого Письма. А преподобні отці осягали Бога в благодаті, яку вони від Нього отримували. «Як Господь нас любить, і лагідно, без докору, приймає нас. Солодко душі з Господом. Від лиця любові Його тане душа людини» (прп. Силуан Афонський).
У земному світі різні почуття і переживання названі любов'ю. Але є серед них те, яке ближче за всіх до Божественної любові. Це любов матері до дитини. Може так статися, що її син виросте недолугим. Він може стати злою і нехорошою людиною. Але яким би він не був, мати все одно продовжуватиме його любити і жаліти. Вона не раз говорила йому, як потрібно правильно жити, наставляла, умовляла, але він не слухав.
Мати не може нічого змінити, син зробив свій вибір. Вона чекатиме і сподіватиметься, що він зміниться, схаменеться, виправиться, що він зможе повернутися в рідну домівку і жити в ній з миром. Напевно, так чекає Бог кожного з нас.
«Коли душа пізнає любов Божу Духом Святим, тоді вона ясно відчуває, що Господь нам Отець, найрідніший, найближчий, найдорожчий, найкращий» (прп. Силуан Афонський).
Ми ріжемо гріхами свою душу, сіємо у світі зло і ненависть, живемо в чаді пристрастей, забуваючи про те, що Бог чекає на нас так само, як чекав Батько блудного сина. Він нас, як і раніше, любить. Інакше навіщо б Він стільки вистраждав заради нас. Бог став людиною, терпів тортури, страждання, помер, спустився в найпохмуріші глибини пекла для того, щоб врятувати кожну душу. Нас ще не було в живих, ми ще не народилися, а Христос уже терпів муки за ті гріхи, які ми потім будемо робити. І досі Він продовжує страждати заради нас. Кожне зло, зроблене нами, – це ще одна крапля Його крові, це ще один удар і Його стогін. І все це заради мене одного.
«Коли людина віддасть своє серце Богові, тоді й розум її охоплений любов'ю Божою, і серце тремтить від радості. А коли любов Божа більша, ніж може вмістити серце, тоді дзвін серця чути оточуючим, бо в цьому стані бере участь і тіло...» (прп. Паїсій Святогорець).
Далека країна, в яку пішов блудний син, – це світ, у якому ми живемо. А сам блудний син – це наш розум, який поневіряється цим світом, шукаючи в ньому їжі для свиней. Він блукає всюди, викопуючи з бруду їжу відчуттів і насолод. Отчий дім, у якому на нас чекає Небесний Отець, – це наше серце. Розуму потрібно повернутися в нього, знайти туди дорогу.
Для цього необхідно розуму відліпитися від цього світу, зненавидіти його і піти в тишу внутрішньої людини. А там, запаливши світильник безперестанної молитви, шукати дорогу в Отчий дім серця.
Суть і сенс життя в «країні далекій» – суєта і багатотурботливість. Якщо подивитися на той світ здалеку, то ми побачимо рої літаючих мух. Це літають божевільні душі світу сновидінь. Їм здається, якщо вони перестануть копошитися в гної, то одразу ж помруть. Страх смерті стимулює їхню крилатість і спонукає до безглуздого й нескінченного бігу.
Світ божевільних людей знаходиться в глибокій похмурій долині забуття Істини, яка оточена високими гірськими хребтами.
Якщо піднятися до вершин цих гір і подивитися вниз, то можна розгледіти вузьку, круту й небезпечну дорогу, яка веде в зовсім інший світ. У світ, де живе люблячий Батько, який чекає на блудного сина. Того, хто намагається повернутися в Отчий дім цією дорогою, супроводжує тонкий промінчик світла, що пронизує каламутність сонного світу, входить у саме серце подорожнього, просвіщає й освячує його душу.
Перший крок на цьому шляху – відмовитися від метушні та колекціонування бруду тлінних речей, непотрібних знань і безглуздих вражень. Багатіти потрібно у Бога, а це означає не що інше, як вростання в Його життя, аж до повної богоподібності. Якщо ми будемо багатіти для себе, то це означає лише одне – ми накопичуємо в собі тлін і смерть. Єдиний скарб, який потрібно в собі відкрити, – це серце, наповнене Богом.
Життя, протилежне метушні, – повнота безтурботного молитовного спокою, яка відкриває нам дивовижну істину про те, що Бог перебуває скрізь, навколо, але найбільше всередині нас самих. Входячи в глибину свого духу, людина знаходить там Дух Божий, в Якому знаходить повноту життя. Перебуваючи в цих небесних обіймах Отця, вона бачить досконалу чистоту безвидного Світла, що відкривається їй як смиренна любов вселюблячого Бога. У цьому спокої не залишається нічого поза ним, але немає нічого, що перебувало б за межами його осягнення.
Так Божественна мудрість відкривається безмовним душам і серцям, які перестали жити помислами і відмовилися від своїх бажань.
Поки люди в долині кошмарних снів намагаються досягти кінцевої мети своєї ненависті – помсти, поки вони прикрашають себе брудом і збирають його у свої скрині, у рідному домі Небесного Батька триває пир на честь сина, що повернувся. Люблячий Отець відкриває Себе в Дусі й Істині своїм дітям, які знайшли в Ньому великий спокій. Це його сини і доньки, які починали свій шлях до Отчого дому з великої віри, вростаючи в Бога краєчком свого серця. Далі вони всі свої сили спрямували до пізнання Його, віддавши Йому половину свого серця. І, нарешті, змінивши душу молитвою і спогляданням, віддали все своє серце в небесний дар Отцю, з'єднавшись із Ним у Дусі Святому і зануривши себе в потаємне життя у Христі.
На цьому шляху на них були розставлені пастки диявола, який намагався спіймати їх багатозаботливістю; їм довелося обійти стороною хиткі піски дрібниць повсякденної зайнятості; на них чатували тисячі інших небезпек, доки вони не досягли кінцевої мети свого шляху.
Це і є православний шлях спасіння. На цьому шляху немає місця єлейності, акторству і лукавству. Православна Церква вчить нас не імітувати святість, а знаходити її.
Православ'я – це не втеча від скорбот, а сходження в безмежну любов до Бога і людей.
Адже кожен ближній – це ми самі, й інакше бути не може. Світ кошмарних сновидінь божевільних зараз увійшов у кожен дім через інтернет, телебачення та засоби масової інформації. Він лізе в наші вуха і очі, роблячи все можливе для того, щоб кожен з нас став частиною цього світу. Диявол дуже хитрий і розумний. Ми ніколи не зможемо прорахувати, де і як нам буде зручніше рятуватися. Немає такого місця на землі, куди б не простягалися щупальця його сатанинських метастаз. Єдине місце, де ми можемо спробувати від нього сховатися, – це ми самі.
Уйти всередину себе, відгородитися від усього зовнішнього безумства стінами свого серця – єдиний надійний спосіб спасіння під час влади темряви. Там, у своїй внутрішній тиші, ми зустрінемо Христа, проти якого диявол безсилий. Замість того, щоб робити запаси їжі на випадок «останніх часів», краще потихеньку накопичувати на цей випадок благодать у серці, тому що без неї нам не допоможуть і десятирічні запаси провіанту.
Відвідуючи неухильно служби в храмі, не можна задовольнятися тільки солодкоголосним співом і гучним читанням. Громадське богослужіння покликане лише розігріти наш апетит до спасіння. Але найсмачніша трапеза – це безóбразна індивідуальна молитва і споглядання в повній безмовності та усамітненні. Те місце, де заспокоюються наші почуття і бажання, і є місцем усамітнення. У чистому серці завмирають усі пристрасті й думки. У нашому дусі ми здобуваємо спасіння через стяжання благодаті нетлінного світла. Коли це станеться, то і все наше тіло стане чистим, тому що чистим стало око нашого розуму. Після цього радість споглядання вже ніколи не покине наші душі, тому що вони будуть утверджені в Святому Дусі.
Коли людина на власному досвіді випробує духовне перетворення власної свідомості, ставши єдиною з Пресвятою Трійцею, це буде означати, що вона повернулася в Отчий дім і отримала народження згори.
Святі отці вчать нас тому, як на практиці досягти безмовності розуму для того, щоб пробудити свій дух. Без практики духовного життя настає остаточне розкладення душі і омертвіння серця. Церква навчає нас бути «самими собою», тобто перебувати безмовно з Богом у власному дусі замість того, щоб безкінечно спілкуватися з бісівськими прилогами і думками.
Ознака того, що душа досягла своєї мети, – це незмінний стан миру і спокою серця, що переходить у рівний і цілісний мир духу. У цьому великому спокої дух людський з'єднується з благодаттю Христовою, вводячи його в світ Божий, що перевищує будь-яке наше розуміння. Але перш ніж це станеться, необхідно досягти чистоти помислів. Після цього настає спокій розуму, який заповнюється присутністю світла Христового.
Щоб отримати заповітний перстень, який надів Небесний Отець на палець блудного сина, потрібно здобути мир власного серця. Тільки так ми зможемо здобути мир Божий, в якому ясно пізнається вся безмежність любові Бога до Свого творіння.
