Преподобний Антоній – святий, без якого не стоїть Київ
Не стоїть село без праведника та місто без святого. Один із духовних стовпів Києва – преподобний Антоній Печерський. Матеріалом про нього ми продовжимо серію публікацій про Лавру.
Трохи про джерела
Приступаючи до опису життя преподобного Антонія Печерського, необхідно помітити, що точних відомостей про його життя, які б збігалися в різних джерелах і не викликали сумнівів, досить мало. Достовірно відомо, що Антоній народився у місті Любечі неподалік Чернігова, прийняв чернечий постриг в одному з афонських монастирів, після деякого часу повернувся на Русь і оселився у варязькій печері на березі Дніпра. Незабаром навколо нього зібралося кілька учнів: Мойсей Угрин, Никон, Варлаам та Єфрем.
Поставивши Варлаама ігуменом монастиря, преподобний Антоній пішов у печерний затвор, де перебував останні 40 років свого життя. Відомо також, що він двічі залишав Київ через суперечки з князем Ізяславом. Решта у його житії – це наукова реконструкція, що зводить воєдино дані різних джерел, будує припущення у разі розбіжності та доповнена відомостями досить пізнього походження. Це не означає, що такі відомості є цілком вигаданими, просто їхня ймовірність відносна. Житіє Антонія Печерського було написано невдовзі після його смерті, не пізніше 1090-х рр., проте не збереглося і до нас дійшло у вигляді окремих фрагментів та реконструкцій.
Вчені розрізняють дві традиції життєпису преподобного: «антонієвську» та «феодосіївську». Перша використовує в основному відомості з «Повісті минулих літ», а саме з тієї її частини, яка озаглавлена: «Сказання, заради чого прозвався Печерський монастир» (1051 р.) та з Києво-Печерського патерика (перша редакція – кінець XI ст.) . «Феодосіївська» традиція спирається на відомості про Антонія в житії преподобного Феодосія Печерського (кінець XI ст. – початок XII ст.), а також з «Повісті минулих літ».
Ранні роки
Ігумен гори Афон постригає Антонія в ченці та благословляє його повернутися на Русь. Мініатюра з Радзівілівського літопису, XV століття
Народився преподобний Антоній імовірно у 983 р., тобто ще до офіційного хрещення Русі князем Володимиром у 988 р. Незважаючи на це, мабуть, його родина вже була християнською. Одне з джерел каже: «Яже в ин измлада вселися страх Божий», тобто він уже змалку вірував у Христа. Пізніші джерела стверджують, що з дитинства він почав подвижничати і навіть викопав собі з цією метою печеру неподалік Любеча. У 1870 р. біля цієї печери поставили пам'ятник преподобному Антонію і почали звершувати щорічну хресну ходу. Можливо, мирське ім'я його було Антипа, проте про це згадує лише один список «Повісті минулих літ», складений досить пізно, у XIII столітті.
У якому віці Антоній пішов на Святу гору Афон, достеменно невідомо. Можливо, ще замолоду. У якому монастирі він прийняв постриг і де звершував свої чернечі подвиги, також невідомо. Припущення у тому, що це був монастир Ксилургу, де подвизалися монахи з Русі – лише здогадка. Відомості про те, що він прийняв постриг у Великій Лаврі святого Афанасія або монастирі Есфігмен, містяться в дуже пізніх джерелах XVIII–XIX ст. Але одне можна сказати абсолютно точно: Антоній ввібрав у себе дух афонського чернецтва, став православним аскетом, укоріненим у візантійській чернечій традиції. Про те, що це справді так, свідчить усе його подальше життя.
Повернення на Русь
.jpg)
Антоній у печері. Мініатюра з Радзівілівського літопису, XV століття
Через деякий час (який саме, не можна сказати навіть приблизно) Антоній повернувся на Русь. Лаврентіївський літопис каже, що афонський ігумен «научив чернечьскому образу, рече ему: иди в Русь паки, и буди благословение от Святыя горы, яко от тебе мнози черньци быти имуть». Але повернувшись до рідних країв, Антоній за нашою людською логікою починає робити зовсім не те, щоб стати засновником руського чернецтва. Що б зробила будь-яка логічно мисляча людина, щоб виконати це благословення? Вона би звернулася до місцевих київських князів, щоб отримати від них підтримку та ресурси для будівництва монастирських будівель, залучення монахів, влаштування чудового богослужіння тощо. Але він робить прямо протилежне – йде до печери.
Згодом преподобний Нестор Літописець напише, що Антоній, обійшовши київські монастирі, «не возлюби ні єдинаго, Богу не хотящу, и поча ходити по дебрем і горам, шукаючи, де б йому Бог показав».
«Ефективний менеджер» так ніколи не вчинив би. Ті монастирі, які обійшов Антоній, були так званими вотчинними обителями, які влаштовували при собі князі й багаті представники знаті для утвердження власної значущості, і які були населені ченцями, що жили без усяких статутів і правил, і вели чернече життя, так би мовити, хто на що спроможний.
Антоній для них, а ще більше для їхніх ктиторів-покровителів, був справжнісінькою знахідкою. Адже він знав, як треба влаштовувати справжнє чернече життя, знав чернечі статути і міг би зробити з цих вотчинних монастирів справжні чернечі обителі, подібні до візантійських.
Але натомість він ховається в печері за межами тодішнього Києва, в містечку Берестове, у печері, викопаній чи то варязькими розбійниками, чи то пресвітером Іларіоном, який став митрополитом Київським. У цьому виявляється його справжній чернечий дух, надія на Бога, а не на сильних світу цього, усвідомлення того, що чернецтво на Русі влаштує сам Господь, а він, Антоній, є лише знаряддям Божого промислу, що він має проводити справжнє чернече життя, якому навчився на Афоні й не відступати від його ідеалів на догоду князям і тим людям, яких вони зібрали у свої вотчинні обителі.
Питання, у якому році Антоній повернувся з Афона на Русь, досить складне. Вже згадувана «антонієвська» традиція стверджує, що це сталося не пізніше 1030 року, а «феодосіївська» – що не раніше 1051 р. Спроба примирити ці дві хронології призвела до появи версії про те, що Антоній двічі йшов на Афон і двічі повертався. І що нібито після першого повернення він був наляканий міжусобною боротьбою синів Володимира Великого за Київський престол і тому знову пішов на Афон.
Однак Володимир помер у 1015 р., отже, Антоній мав прийти до Києва ще раніше, а про це не було точних вказівок. Та й міжусобна війна між князями навряд чи налякала б монаха-самітника.
Більшість істориків схиляються до думки, що «феодосіївська» традиція є більш достовірною. Згідно з нею, Антоній прийшов на Русь не раніше 1051 р. і оселився біля Берестова під Києвом в печері, яку викопав святитель Іларіон, який став митрополитом Київським.
Іларіон був поставлений митрополитом у 1051 р., або ж на початку 1052 р. Літописи повідомляють про його дії на цій посаді: участь у виданні Статуту князя Ярослава про церковні суди, освячення церкви святого Георгія в Києві, висвячення Леонтія в єпископа Ростовського і Суздальського. Але далі відомості про Іларіона обриваються, і під 1055–1056 рр. Новгородський літопис вже згадує наступного митрополита Київського, грека Єфрема.
Ніде немає згадки про кончину Іларіона і про його поховання, хоча ця подія мала бути досить значущою і знайти своє відображення у джерелах. Це породило досить правдоподібну версію про те, що греки були незадоволені самостійним поставленням Іларіона в митрополита Київського руськими єпископами за рішенням князя Ярослава. Вони прислали на Русь Єфрема, а Іларіон пішов туди, де і починав своє подвижництво – в печеру під Берестовим, де вже подвизався преподобний Антоній.
Деякі ототожнюють митрополита Іларіона з преподобним Іларіоном схимником, який помер у 1074 р. Проте більш вірогідним виглядає припущення, що Іларіон – це преподобний Никон, який відомий як один із перших учнів Антонія, якому він доручав постригати тих, хто приходив у новий Печерський монастир. Згідно з цією версією, Никон – це ім'я Іларіона у великій схимі. Втім, проти цієї версії також є суттєві заперечення.
Перше гоніння
Як би там не було, але незабаром громаду Антонія Печерського спіткало велике випробування. Великий князь Ярослав Мудрий помер у 1054 р. Після нього Київський престол зайняв його син Ізяслав. Декілька наближених до нього сановників, познайомившись з Антонієм та його життям у печері, запалали бажанням прийняти чернецтво. Серед них був улюбленець князя Єфрем, а також Варлаам, син першого князівського боярина, воєводи Яна Вишатича. Антоній прийняв їх у свою громаду і доручив преподобному Никону звершити над ними чернечий постриг. Це природно викликало обурення як Ізяслава, так і Яна Вишатича.
І це також показує, наскільки духовною, а не житейською була свідомість Антонія та його учнів, адже за людським мудруванням прийняти таких високих осіб до обителі без узгодження з великим князем означало прикликати велику біду на всю громаду. Біда не забарилася.
«Коли ж дізнався князь Ізяслав, що сталося з боярином і з скопцем його, то страшенно розгнівався і наказав привести до себе того, хто наважився все це зробити. Негайно пішли і привели великого Никона до князя. Князь же, у гніві звернувшись до Никона, запитав його: "Чи ти той, хто постриг боярина і скопця без мого наказу?" А Никон відповів: "Я постриг їх за благодаттю Божою, за наказом Небесного Царя та Ісуса Христа, що покликав їх на такий подвиг". А князь відповів так: "Або переконай їх повернутись додому, або ж і ти заточений будеш, і ті, хто з тобою, а печеру вашу засиплю". На це Никон відповідав так: "Якщо, владико, бажаєш ти так вчинити – роби, а мені не личить спокушати воїнів Царя Небесного". Антоній і всі, хто був з ним, узявши свої шати, покинули своє місце, маючи намір піти в іншу землю. У той час, коли розгніваний князь ще докоряв Никонові, прийшов один з його юнаків і розповів, що Антоній і решта йдуть з їхнього міста в іншу землю. Тоді звернулася до князя дружина його: "Послухай, господине, і не гнівайся. Ось так трапилося і в нашій країні: коли через якусь біду покинули її чорноризці, то багато напастей зазнала та земля, так остерігайся ж, господине, щоб не сталося того ж у твоїй землі”. Почувши це, князь злякався гніву Божого і відпустив великого Никона, наказавши йому повернутися до своєї печери. За рештою ж послав, передавши їм, щоб із молитвами поверталися назад. Їх майже три дні переконували, як повернулися вони у печеру…» (Житіє преподобного Феодосія Печерського).
Дружина князя Ізяслава, про яку йдеться в цьому тексті – це польська принцеса Гертруда (у православ'ї Єлена), дуже побожна жінка, автор цілої збірки молитов, яка почитала преподобного Антонія, а також заснувала у Києві жіночий монастир святого Миколая, куди згодом відійшла мати преподобного Феодосія Печерського. Біди, які спіткали Польщу, про які вона говорить Ізяславу – це реальні лиха, які спіткали цю країну, коли польський князь Болеслав вигнав із неї монахів.
Заступництво Гертруди охолодило княжий гнів, проте отець Варлаама, воєвода Ян Вишатич, дізнавшись про те, що сталося, «з безліччю слуг прибув у печеру з люттю, розігнав богообране Антонієве стадо, сина свого блаженного Варлаама витягнув з печери, зірвав з нього чернечий одяг, і, одягнувши у світлі боярські шати, насильно відправив у свої палати» (Житіє преподобного Єфрема Печерського). Тобто Печерська обитель все ж таки зазнала розгрому.
Після цього конфлікту преподобний Никон пішов з Печерської обителі в Тмутаракань (нинішня Тамань у Краснодарському краї Росії) та заснував там монастир Пресвятої Богородиці.
А преподобний Антоній пішов у затвор, попередньо поставивши братії ігуменом Варлаама, який все ж таки зумів переконати батька відпустити його до монастиря.
Варлаам вважається першим Печерським ігуменом, оскільки раніше громада просто жила без формального керівництва. Преподобний Антоній був наставником цієї громади, духовним керівником, але не хотів обтяжувати себе життєвими турботами. Для свого усамітнення Антоній викопав нову печеру, що відома як Ближні або Антонієві печери, а стару (Дальні печери преподобного Феодосія) залишив братії. Але незабаром кількість братії настільки помножилася, що їм стало тісно, і тоді Антоній благословив побудувати над печерою Успенську церкву, келії для братії та обнести це все огорожею.
Все це стало можливим після того, як Антоній звернувся до князя Ізяслава з проханням подарувати монастирю гору над їхньою печерою та отримав згоду.
Друге гоніння
Преподобні Антоній і Феодосій Печерські на фоні Успенського собору Києво-Печерського монастиря. Ікона XVII-XVIII століть
У 1068 відбулася відома битва на Альті, в якій сини Ярослава Мудрого, Ізяслав, Святослав і Всеволод були розбиті половцями на чолі з ханом Шаруканом. За деякими даними, преподобний Антоній пророкував князю Ізяславу поразку в битві, що не сприяло доброму відношенню князя до нього. Після битви на Альті Ізяслав і Всеволод втекли до Києва, де городяни зажадали від них роздати зброю населенню та продовжити боротьбу з половцями, які сильно бешкетували на Русі.
Вони зібрали віче (майдан, по-нашому) і звернулися до Ізяслава з такою промовою: «Половці розсипалися по землі: дай, княже, зброю та коней, ми ще битимемося з половцями». Але князь їм відмовив, після чого спалахнуло Київське вічове повстання 1068 року. Ізяслав утік у Польщу, а віче поставило князем племінника Ізяслава, полоцького (не плутати з половцями) князя Всеслава, який перебував у Києві в полоні в Ізяслава.
Невідомо, які стосунки були у Всеслава з преподобним Антонієм, але коли Ізяслав зміг за допомогою польського князя Болеслава II повернути собі Київ, то сталося ось що: «Тоді трапилося прийти князю Ізяславу з Польщі, й почав гніватися Ізяслав на Антонія через Всеслава. І Святослав, надіславши, вночі відправив Антонія до Чернігова. Антоній же, прийшовши до Чернігова, полюбив Болдині гори; викопавши печеру, там і оселився. І існує там монастир святої Богородиці на Болдиних горах і досі» (Повість минулих літ).
Тобто відбулося приблизно те саме, що відбувається і сьогодні у відносинах Української Православної Церкви з Українською державою. У ХІ ст. держава в особі князя Ізяслава запідозрила Антонія в політичній неблагонадійності й піддала гонінням. У ХХІ ст. українська влада звинуватила УПЦ у «проросійськості» і також піддає гонінням.
І тоді, і зараз ці підозри безпідставні, не міг печерний затворник преподобний Антоній нічим зашкодити політичній кар'єрі Ізяслава, як не може і УПЦ сьогодні нічим зашкодити українській державності, а за фактом приймає та підтримує суверенітет і територіальну цілісність України. Але і тоді, і зараз влада не може зрозуміти, що інтереси Церкви лежать зовсім в іншій площині – духовній, що цілі Церкви сягають далеко за межі земних подій, що Царство Христа не звідси: «Царство Моє не від цього світу…» (Ін. 18:36).
У Чернігові Антоній викопав печери, повністю подібні до Лаврських, там також є печерні храми, трапеза та келії. Їхня загальна протяжність становить близько 340 метрів. Ця схожість підтверджує факт перебування Антонія Печерського у Чернігові.
Повернення до Києва і блаженна кончина
Ікона преподобного Антонія з житієм, літографія з Києво-Печерського Патерика 1702 р.
Найімовірніше, Антоній повернувся до Києва не раніше березня 1073 р., після того як молодший брат Ізяслава, Святослав Ярославович знову прогнав Ізяслава до Польщі й княжив у Києві до 1076 р. Преподобний помер невдовзі після свого повернення, проте встиг взяти участь у закладці кам'яного Успенського собору Печерського монастиря, місце для якого було вказано Богом після довгих молитов.
За заповітом його тіло було поховано в Ближніх печерах поблизу його келії та печерного храму, згодом освяченого на його честь. Преподобний суворо заборонив відкривати його мощі та виставляти для загального поклоніння. Після того, як у 2023 р. Заповідник «Києво-Печерська Лавра» оголосив мощі Печерських святих «музейними експонатами» та надбанням народу (в масі своєї далекого від Церкви), вкотре переконуєшся, наскільки правий був преподобний Антоній.
Печерський патерик містить оповідь про те, як одного разу монахи все ж зважилися знайти мощі святого і були вражені сліпотою під час розкопок. В книзі «Тератургима» печерського монаха Афанасія (Кальнофойского), датованій 1638 р., повідомляється, як якийсь «москаль» намагався захопити мощі Антонія. Що це було, не зовсім зрозуміло.
Післямова
Вшанування преподобного Антонія почалося, мабуть, практично відразу після його смерті, про це говорить факт складання його житія приблизно в цей час. Вже у XII столітті були відомі перші ікони Антонія і Феодосія Печерських. Значення преподобного Антонія для Києва, для нашої країни, для монахів і всіх православних віруючих важко переоцінити. Він йшов у печеру, ховався від світу, але світ йшов за ним, бо підсвідомо відчував святість цієї людини, сяйво в ньому Духа Святого, який виливався на всіх, хто до нього звертався і звертається нині у молитвах.
Заснована ним Печерська обитель стала світочем християнської віри у наших землях. З неї вийшли десятки святителів, які несли проповідь про Христа у найвіддаленіші куточки. Те, що сьогодні відбувається в Лаврі, дуже боляче відгукується в наших серцях, виходить, що святого Антонія гнали за життя, женуть і сьогодні, майже через тисячоліття після його смерті. «…Всі, хто бажає жити благочестиво у Христі Ісусі, будуть гнані» (2Тим. 3:12). Але як тоді преподобний не відступав від своєї віри і своїх чернечих ідеалів, так і сьогодні ми маємо бути вірними Христу та Його Церкві, й це буде гідним шануванням пам'яті святого Антонія.
Преподобне отче наш Антоніє, моли Бога за нас!
