Про що говорить Екуменічна концепція Української греко-католицької церкви
УГКЦ декларує себе Помісною Київською Церквою, довкола якої мають об’єднуватися всі інші. Що за цим стоїть?
Наприкінці жовтня 2021 р. УГКЦ опублікувала свою оновлену Екуменічну концепцію. Попередню версію було прийнято у 2015 р. терміном на 5 років. Нова Концепція враховує реалії, що змінилися, і в першу чергу появу Православної церкви України (ПЦУ).
Екуменічна концепція УГКЦ – це офіційний документ, що формулює певні твердження, які греко-католики бажають донести до суспільства, насамперед українського. Ці твердження у популярнішій формі часто звучать із вуст керівництва УГКЦ, а також представників уніатських навчальних закладів. У цій статті ми не наводитимемо усні висловлювання уніатських лідерів, а зосередимося на аналізі Концепції. Треба віддати належне, уніати вміють говорити та вміють переконувати. У них (а ще більше у «чистих» католиків) добре виходить абсолютно помилкові або шкідливі для людей твердження наділяти настільки привабливою формою, що вони приймаються за чисту монету і визначають світогляд багатьох людей. Тому дуже важливими є викриття цих помилкових тверджень та вказівка на те, що вони насправді означають.
Твердження 1: Екуменізм – справа богоугодна
Концепція стверджує: «Екуменізм як рух відновлення повної єдності християн – це шлях Христової Церкви; він є не доповненням, а невід’ємною частиною сутності Церкви та її пастирської діяльності».
Справді, Господь наш Ісус Христос перед хресними стражданнями молився Богові Отцю: «Хай будуть усі одно, як Ти, Отче, у Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть у Нас одно, – нехай увірує світ, що Ти послав Мене» (Ін. 17:21). І хоча це не заповідь Христова своїм послідовникам, як багато хто стверджує, а молитва Христа Небесному Отцю, але християни зобов’язані робити все, що від них залежить, щоб ця молитва стала реальністю. Греко-католики (і не тільки вони, а й багато православних) на підставі цих слів Христа стверджують, що всі християни повинні прагнути єдності, але мало хто звертає увагу на те, що собою має являти ця єдність. Адже слова Христа чітко нам дають зрозуміти, що модель такої єдності – це образ Пресвятої Трійці. Але чи можуть три Особи Пресвятої Трійці утверджувати різну віру? Чи може Святий Дух одночасно виходити від Бога Сина? Очевидно – ні! Тому слова Першосвященицької молитви Христа про єдність його учнів – це слова про єдність насамперед у вірі. Не можна вірити в різні догмати і бути в тій єдності, про яку говорить Христос.
Якщо ми прагнемо справжньої євангельської єдності, ми перш за все маємо прийти до єдиної віри. І ця єдина віра не може бути компромісним варіантом між православним, католицьким або якимось іншим віровченням. Такий компромісний варіант означатиме, що на землі немає істинного віровчення, яке можна знайти у майбутньому шляхом компромісу. Це звичайно ж – брехня. Христос створив єдину Церкву, яка містить єдине правильне віровчення, і всі відхилення від цього віровчення – це відхилення від Істини, викривлення її. Тому для виконання слів Христа про єдність потрібно визначити, яка з існуючих християнських конфесій – православна, католицька чи протестантська – є істинною Церквою і приєднатися до Неї, прийнявши повністю її віровчення та відкинувши всі свої помилки.
Шлях компромісу, рух до єдності при збереженні відмінностей у ключових догматах однозначно не приведе нас до тієї єдності, про яку говорив Христос. Адже саме цим шляхом йде сьогоднішній екуменізм.
У цій статті ми не будемо наводити аргументи на користь того, що саме Православна Церква – це та сама Церква, яку створив Христос, і про яку сказав: «Я створюю Церкву Мою, і сили адові не переможуть її…» (Мф. 16:18) ). Але скажемо, що шлях компромісу, рух до єдності при збереженні відмінностей у ключових догматах однозначно не приведе нас до тієї єдності, про яку говорив Христос. Адже саме цим шляхом йде сьогоднішній екуменізм. Сьогодні пропонується заплющити очі на різницю в догматах, суттєві розбіжності в моральному вченні (чого тільки варті загравання папи Франциска з содомітами!), принципові розбіжності у практиці молитовного діяння, різницю в ідеалах святості та поглядах на те, що є спасіння. Це не говорячи вже про канонічні постанови, що забороняють спілкування з єретиками.
Треба віддати належне уніатам, вони у своїй Екуменічній концепції позначили той догматичний мінімум, за якого вони вважають єдність можливою. Так у Концепції сказано: «Як такий, екуменізм прагне зближення лише християн, тобто тих, хто вірить у Святу Трійцю, втілює в життя слова Євангелія, хто хрещений в ім’я Отця, Сина і Святого Духа, і хто вірить у божественну та людську природу Господа, Бога і Спаса нашого Ісуса Христа». Однак кожному знайомому з християнським віровченням ясно, що цей догматичний мінімум є недостатнім. Навіть Нікео-Царгородський символ віри, який є основою віровчення Церкви, але не вичерпує його, значно ширший за цей мінімум.
Тому можна констатувати, що сучасний екуменізм – це прагнення зовсім не до тієї єдності, про яку говорив Христос.
Сучасний екуменізм – це прагнення зовсім не до тієї єдності, про яку говорив Христос.
Твердження 2: про церкви «Володимирового хрещення»
Вже давно уніати вигадали концепцію існування в Україні «церков Володимирового хрещення». Вигадали, треба сказати, досить вдало, оскільки ця концепція дуже гарно виправдовує претензії греко-католиків на те, щоб називатися православними і вести своє літочислення від Хрещення Русі у 988 р. Екуменічна концепція УГКЦ йде ще далі і виводить існування уніатів взагалі від християн перших століть , які проживали у грецьких містах Криму. В Україні існують кілька конфесій, які називають себе православними: Українська Православна Церква (УПЦ), ПЦУ та... УГКЦ. Раніше замість ПЦУ були УПЦ Київського патріархату та Українська автокефальна православна церква. Уніатська концепція «церков Володимирового хрещення» стверджує, що всі вони беруть свій початок у 988 р. Зовні дуже красиво, нікому не прикро і підводить основу під можливе об’єднання їх у майбутньому.
Але давайте поставимо собі просте запитання – а скільки церков заснував святий Володимир у 988 р.? Невже три? Ні, святий князь Володимир заснував лише одну Церкву. Вона не могла розділитися з часом на три, тобто на УПЦ, УГКЦ та ПЦУ, з тієї самої причини, через яку єдина Церква Христова не могла розділитися на Православ’я, католицтво та протестантизм. Як католицтво, а потім протестантизм змінили своє початкове віровчення і відпали від Церкви Христової, так і уніати, а після них автокефали та представники Київського патріархату змінили початкове віровчення і відпали від Церкви, яка в Україні нині має назву – УПЦ. У випадку з уніатами зміна віровчення з православного на католицьке була очевидною, а у випадку з автокефалами – це зрада догмату про Церкву (Вірую в Єдину Святу Соборну та Апостольську Церкву) та священним канонам.
Повторимо цю думку ще раз: Церква не може розділитись у принципі. «…Всяке царство, що розділилося саме у собі, спорожніє; і всяке місто чи дім, що розділився сам у собі, не встоїть» (Мф. 12:25). А Церква встоїть за словом Господа: «Я створю Церкву Мою, і сили адові не переможуть її…» (Мф. 16:18). Тому якщо ми бачимо, що Церква «поділяється» на кілька частин, це означає, що тільки одна з цих частин і є Церква, а всі інші – це спільноти, що відкололися від Неї, перестали бути Нею.
Якщо ми бачимо, що Церква «поділяється» на кілька частин, це означає, що тільки одна з цих частин і є Церква, а всі інші – це спільноти, що відкололися від Неї.
Тому твердження про те, що в Україні є «церкви Володимирового хрещення» – хибне. На землі існує лише одна Церква, створена святим рівноапостольним князем Володимиром. Не будемо тут наводити аргументи на користь того, що ця Церква – УПЦ.
Що ж до історії виникнення УГКЦ – то вона почалася не у 988 р., а у 1596 р., коли два українські архієреї здійснили акт зради Православ’я, повністю прийнявши всі католицькі помилки і присягнувшись на вірність римському папі.
Твердження 3: Церква, заснована князем Володимиром, була по суті уніатською
УГКЦ стверджує, що та Церква, яка була заснована на Русі у 988 р., перебувала у спілкуванні як з Константинопольською Церквою та іншими Помісними Церквами, так і з римським престолом. Висловлюючись сучасною термінологією, була уніатською.
Цитата з Екуменічної концепції: «Христова Церква в Україні, відома з часів Хрещення Русі як Київська митрополія, історично виростала з рецепції візантійської традиції. Щедро черпаючи з богословських, літургійних, канонічних та духовних джерел візантійської традиції в органічному поєднанні з кирило-мефодіївською спадщиною та плекаючи власну автохтонну культуру, Київська Церква перебувала в причасній єдності з Церквою християнського Заходу та Петровим наступником».
Знов-таки, дуже гарне твердження, з яким, на перший погляд, важко сперечатися. Адже поділ Східної та Римської церков стався у 1054 р., а Київська Митрополія виникла у 988 р. Виходячи з цих дат, уніати стверджують, що цілих 66 років Київська Митрополія перебувала у спілкуванні з римським престолом. Але правота цього твердження обмежується лише цими датами. Насправді ж на момент Хрещення Русі Православ’я та латинство були вже різними християнськими традиціями з різними точками зору на такі догматичні питання, як виходження Святого Духа та верховенство в Церкві. У латинстві вже міцно закріпилося вчення про Філіокве і про верховенство папи в Церкві, а Православ’я вже однозначно висловилося проти цих тверджень. 1054 рік тільки формально закріпив розрив.
Слід звернути увагу на дві пам’ятки нашої писемності, з яких із граничною ясністю випливає, що люди, які жили на Русі наприкінці Х століття, сприймали Православ’я і латинство як різні вірування. Це «Повість минулих літ» та «Послання преподобного Феодосія Печерського до великого князя Ізяслава про віру варязьку чи латинську»
У Повісті минулих літ розповідається, як князь Володимир вибирав віру. З цієї розповіді випливає, що і святий князь і його наближені усвідомлювали латинську віру як щось окреме від грецької віри. У результаті святий Володимир латинство відкинув.
Цитата: «Потім прийшли іноземці з Риму і сказали: "Прийшли ми, послані папою", і звернулися до Володимира: "Так каже тобі папа: Земля твоя така сама, як і наша, а віра ваша не схожа на віру нашу, бо наша віра – світло, кланяємось ми Богові, що створив небо і землю, зірки та місяць і все, що дихає, а ваші боги – просто дерево". Володимир же запитав їх: "У чому ваша заповідь?". І відповіли вони: "Піст по силі: якщо хто п’є чи їсть, то все це на славу Божу", – як сказав учитель наш Павел". Сказав же Володимир німцям: "Ідіть, звідки прийшли, бо наші батьки не прийняли цього"».
Ще до князя Володимира латинство на Русі сприймалося як віра, окрема від Православ’я.
У цьому тексті дуже важливі слова князя Володимира про те, що «батьки наші цього не прийняли». Найімовірніше, святий князь має на увазі випадок невдалої місії латинського єпископа Адальберта, якого з ганьбою вигнали з Русі за княгині Ольги. Але у всякому разі ці слова свідчать про те, що ще до князя Володимира латинство на Русі сприймалося як віра, окрема від Православ’я.
Ще ясніше про це свідчить Послання преподобного Феодосія. Причому в деяких списках йому передує зауваження, що написане воно не з ініціативи самого преподобного, а як відповідь князю Ізяславу, що говорить про те, що Ізяслав розумів, що Православ’я і латинство – це різні вірування, але хотів усвідомити, у чому саме полягає ця різниця.
Цитата: «Питання князя Ізяслава, сина Ярославля, онука Володімерова, ігумена Печерського Феодосія про латину. І сказав Ізяслав: Скажи мені, отче, віру варязьку».
У відповідь на це преподобний Феодосій, який був на той час найавторитетнішою духовною особою на Русі, пише: «Я, Феодосій, худий раб Пресвятої Трійці, Отця і Сина і Святого Духа, у чистій та правовірній вірі народжений і вихований добре у законі правовірним батьком і матір’ю християнкою, які вчили мене дотримуватися доброго закону і звичаїв православних, вірі ж латинської не долучатися, не дотримуватися їх звичаїв, і від зборів їх бігати, і жодного вчення їх не слухати, і всіма їхніми звичаями і поглядами гребувати». Тобто вже батьки преподобного Феодосія знали про те, що латинська віра відрізняється від православної, і вчили своїх дітей всіляко її цуратися. Неприйняття латинства преподобним Феодосієм було настільки сильним, що він взагалі відмовляв тим, хто дотримується його, у можливості порятунку.
Цитата: «Загибелі повні і віра їх, і справи <...> Немає іншої такої віри краще за нашу єдину чисту і чесну святу православну віру. Цією вірою живучи – гріхів позбутися і вічної муки уникнути, вічного життя причасником стати і без кінця зі святими радіти. А сущому в іншій вірі, чи в латинській, чи в армійській, чи сарацинській – тому не побачити вічного життя, і зі святими частини не отримати».
Таким чином, можна стверджувати, що заснована князем Володимиром Руська Церква не була у спілкуванні з Римом, а спроби довести протилежне – це не більше, ніж спекуляція на історичних датах.
Твердження 4: УГКЦ – Помісна Київська церква
Попередні два твердження про те, що УГКЦ – це «церква Володимирового хрещення», створена у 988 р., і що на початку свого існування Київська Митрополія була у спілкуванні з римським престолом, логічно ведуть до наступного твердження греко-католиків – саме УГКЦ найповніше відповідає первозданній Київській Митрополії. А тому саме УГКЦ є Помісною Київською церквою.
Зокрема, Екуменічна концепція стверджує: «Помісність УГКЦ традиційно характеризують два аспекти. З одного боку, маючи історичний зв’язок зі своєю Церквою-матір’ю – Церквою Константинополя, і будучи однією із законних спадкоємиць історичної Київської митрополії, УГКЦ належить до християнського Сходу, зберігаючи і плекаючи східну духовність, богослов’я, канонічний порядок та обряд. З іншого боку, вона втішається повним причастям з Римським Архієреєм та з усіма Католицькими Помісними Церквами». Уніати стверджують, що вони зберігають «східну духовність, богослов’я, канонічний порядок і обряд».
З усього цього насправді в УГКЦ зберігається лише обряд. Все інше: духовність, богослов’я та канонічний порядок у них католицькі. Це не важко довести на конкретних прикладах, проте формат цієї статті не дозволяє цього зробити.
Цитата з Екуменічної концепції: «Нерозділена Київська Церква (988 р. – Ред.) не була затьмарена братніми розбратами, а її містична пам’ять досі несе у собі постійний літургійний спогад нерозділеного розбратом християнства першого тисячоліття. Саме тому УГКЦ перебуває у повному співпричасті з Католицькою Церквою, об’єднуючись навколо наступника апостола Петра, і свідчить своїм братам-некатоликам, що церковна єдність є не просто далекою метою, яку християни прагнуть осягнути, а й реальністю, якою можна жити вже сьогодні».
Тобто уніати стверджують, що УГКЦ вже сьогодні є прикладом церковної єдності, залишаючи за дужками різницю у віровченні та інших аспектах, про що вже було сказано вище. Слова про те, що УГКЦ втілює в собі «церковну єдність», а також «є реальністю, якою можна жити вже сьогодні» – це запрошення «церквам Володимирового хрещення» об’єднуватися навколо УГКЦ.
Твердження 5: Єднання можливе лише у підпорядкуванні римському папі
Усі гарні слова про єдність у різноманітті, у повазі до традицій різних конфесій, у запевненні, що УГКЦ зберігає «східну духовність, богослов’я, канонічний порядок та обряд» – це не більше, ніж приманка. Зрештою, як не крути, все йде до одного – підпорядкування римському папі.
Зрештою, вся екуменічна риторика УГКЦ зводиться до одного – підпорядкування римському папі.
Цитата з Екуменічної концепції: «Тому УГКЦ сповідує: "У кожній помісній Церкві, яка перебуває у співпричасті з іншими помісними Церквами, діє вся повнота Церкви Христової. Видимим знаком співпричастя Церков є Вселенський Архієрей — Папа Римський, першість якого в любові та вчительському служінні відноситься до спадщині віри всього християнства"».
По суті, у цій фразі виражається вся суть Екуменічної концепції, а якщо брати ширше – вся суть католицизму, частиною якого є українські уніати – мірилом усього є папа римський. Прочитаємо ще раз цю цитату. І єдине віровчення, ні єдині моральні норми, ні навіть Євхаристична єдність не є «видимим знаком співпричастя Церков», цим знаком є римський папа.
Висновок
А звідси один простий, а тому – короткий висновок: спокусишся красивими словами уніатів, почнеш брати участь в екуменізмі – обов’язково прийдеш у підпорядкування до папи. Чи влаштовує така перспектива? Кожен вирішує сам.
