Фанар і легалізація українських розкольників: Погляд із Болгарії
Чому Константинопольський патріарх не має права анулювати акти інших патріархів чи бути верховним суддею всіх Помісних Церков?
Пропонуємо вашій увазі статтю адвоката та магістра богослов'я Олександра Тодорова, в якій розглядається питання про те, чи має право Константинопольський патріарх анулювати акти інших патріархів чи бути верховним суддею.
«Не судіть за обличчям, але суд справедливий чиніть!» (Ін. 7:24)
З'явилося нове неправославне вчення – про те, що Константинопольський патріарх є «главою» всіх Помісних Православних Церков (див. примітку 1 наприкінці статті) і має право скасовувати рішення інших Патріархів, оскільки має право «приймати безповоротні рішення у справах єпископів та інших кліриків Помісних Церков згідно з 9-м і 17-м Священним правилом IV Вселенського Халкідонського Собору» (прим. 2) і що він є «центром Православ'я» (прим. 3).
Ці три претензії патріарха Варфоломія прописані у його неканонічному «Томосі про автокефалію Православної церкви в Україні» та були богословськи, канонічно та історично спростовані вже після видання Томоса 06. 01. 2019 р.
Проте в останні тижні в Болгарії ці неправославні твердження знову поширюються в спробі виправдати чотири беззаконня:
- неканонічне «відновлення в сані» українських розкольників Філарета Денисенка та Макарія Малетича, а також «висвяченого» ними духовенства (включаючи предстоятеля ПЦУ Епіфанія Думенка), після їх скидання та відлучення від Церкви.
«Відновлення», яке патріарх Варфоломій здійснив у жовтні 2018 року, не маючи на те повноважень і порушуючи канони, що забороняють це (32 Апостольське правило, 15 правило Антіохійського собору, 118 правило Карфагенського собору, 5 правило Першого Вселенського собору та Послання Карфагенського собору папі Келестину).
- неканонічне надання Томосу про автокефалію 06. 01. 2019 р. в чужій юрисдикції, в якій патріарх Варфоломій після 1686 р. не мав ніяких повноважень (Малоросійська/Київська та Білоруська митрополії були передані Константинопольським патріархом Діонісієм IV та його Синодом в управління Московського Патріархату за спеціальною Патріаршою та Синодальною Грамотою 1686 р. (прим. 4), і з того часу жоден Константинопольський патріарх (прим. 5) не заперечував цього і не висував юрисдикційних претензій до України (прим. 6)).
Будучи виданим поза юрисдикцією Константинопольського патріарха, Томос є недійсним, тобто не дає жодних канонічних прав. Він є прямим порушенням 2-го правила II Вселенського Собору та 8-го правила III Вселенського Собору, які не дозволяють жодному єпископу поширювати свою владу на чужу юрисдикцію/єпархію, а також порушує 17 правило Четвертого Вселенського Собору і 25 правило Шостого Вселенського Собору, які не допускають жодних претензій на церковну владу над територіями, на яких претендент не здійснював церковної влади понад 30 років (термін давності претензій Константинопольського патріархату закінчився понад 300 років тому).
Патріарх також є єпископом і не має права втручатися у справи інших Патріархатів – їхні Статути не дозволяють цього і ніколи не дозволяли, оскільки це означало б відсутність автокефалії.
- співслужіння в Пловдивській єпархії з відстороненим від священного сану ігуменом Петром Єремєєвим (скинутим Московським Патріархом на підставі рішення Єпархіального духовного суду Московської єпархії (прим. 7)), який був «відновлений у сані» Константинопольським патріархом Варфоломієм.
Священні канони, згадані в п. I., не допускають, щоб особи, скинуті або відлучені одним єпископом/патріархом, були відновлені або прийняті у спілкування іншим. Таким чином, ігумен Єремєєв не був фактично відновлений у сані; його відновлення патріархом Варфоломієм було недійсним через відсутність компетенції.
- Співслужіння п'яти болгарських єпископів з українськими розкольниками в Туреччині 19 травня 2024 року. Замість того, щоб допомогти нашим архієреям щиро покаятися за цей безсоромний вчинок, що поклало б край цій справі та встановило б мир у Болгарській Церкві, деякі священники почали намагатися виправдати співслужіння з розкольниками шляхом визнання неправославних вчень у Томосі патріарха Варфоломія 06. 01. 2019, які, по суті, є еклезіологічною єрессю (неопапізм – претензії на папську владу в Православній Церкві).
То чому ж Константинопольський патріарх не є ні главою Помісних Церков, ні верховним непогрішимим суддею в справах кліриків автокефальних Помісних Церков, ні «центром Православ'я», як хибно стверджується в Томосі?
Причини, коротко, такі:
1. Главою Церкви є не один із патріархів Помісних Церков, а Сам Господь Ісус Христос, про що буквально говориться в Слові Божому (Еф. 1:22 та 5:23), і що є догматом віри.
Отже, слова патріарха Варфоломія в його Томосі про те, що «автокефальна церква в Україні визнає своїм главою Святий Апостольський і патріарший Вселенський престол, як (вважають) й інші патріархи та предстоятелі», суперечать Слову Божому. Отже, якщо вони суперечать, ці слова – брехня.
Вони брехливі не лише з догматичної, а й з фактичної точки зору – адже ніде й ніколи не було вирішено, що патріархи та предстоятелі автокефальних Церков приймають Вселенського патріарха як свого главу.
Сам собою папізм не є новою єрессю, але патріарх Варфоломій зараз намагається відродити його у своїх інтересах. Православні, з Божою допомогою, не повинні приймати цей обман і не повинні боятися викривати його, бо викриття – це акт любові та турботи як щодо брехуна, так і щодо ошуканого.
2. Автокефалія – це окреме та незалежне очолення Помісної Церкви предстоятелем, який обирається її Синодом, що якраз і відображено у терміні «автокефалія» (від грец. αὐτός – один і κεφαλή – глава).
Тому в Православній Церкві глава однієї автокефальної Церкви не може бути предстоятелем/главою іншої автокефальної Церкви.
Більш того, Константинопольський патріархат з'явився лише у IV столітті – хіба до цього Помісні Церкви чи Соборна Церква обходилися без предстоятелів?
3. Два правила (9-те та 17-те) Четвертого Вселенського Собору уповноважують Константинопольського патріарха бути верховним суддею в церковних справах лише кліриків свого патріархату, але не кліриків інших патріархатів.
Тому слова Томоса є брехнею: «...зберігається також право всіх ієрархів та інших кліриків звертатися до Вселенського патріарха, який має канонічну відповідальність приймати безповоротні рішення в справах єпископів та інших кліриків Помісних Церков згідно з 9 і 17 священними правилами IV Вселенського Халкідонського собору». Ці два правила, однак, не мають відношення до претензій Константинопольського патріарха до інших Помісних Церков, оскільки:
3.1. Жоден патріарх не має права скасовувати рішення проти кліриків, прийняті іншим патріархом – інше означало б, що один патріарх має більшу владу, ніж інший, і що він може керувати кадрами в чужій юрисдикції (де йому навіть не дозволено рукополагати). Невипадково Господь Ісус Христос наділив апостолів рівною владою (Мф. 18:18) і особливо вказав їм, що ніхто з них не матиме влади більше за інших: «Ви знаєте, що князі народів панують над ними, і вельможі панують над ними; але нехай між вами не буде так» (Мф. 20:25-26).
Спаситель урочисто засудив навіть саму думку про верховенство серед апостолів. Каноніст єпископ Никодим (Мілаш) пише: «І як не було і не могло бути першості влади серед апостолів, так немає і не може бути такої першості серед наступників апостолів, єпископів, які всі мають рівну владу та гідність, яку б кафедру не займав той чи інший із них» (прим. 8).
Таке канонічне тлумачення єпископа Никодима (Мілаша) повністю відповідає первісному вченню Церкви про єдність Церкви та рівність єпископів, виражену такими давніми святими, як св. Іриней Ліонський та св. Кипріан Карфагенський (прим. 9).
Згідно з Тертуліаном, всі окремі Помісні Церкви рівні між собою, оскільки всі вони однаково мають апостольську істину (прим. 10).
Слова св. Тертуліана: «Я без найменшого вагання кажу, що той, хто називає себе вселенським єпископом або бажає здобути цей титул, у своїй гордині є предтечею антихриста, тому що претендує на те, щоб бути ніби вищим за інших» (прим. 11).
Він написав ці слова тому, що після того, як Константинополь став столицею імперії, під впливом імператора Константинопольський патріарх Іоанн зажадав визнати його першим єпископом у всій Церкві та надав собі титул Вселенського.
Йому, своєю чергою, св. Григорій пише: «Подумай, писав папа, що твоя безрозсудна зарозумілість порушує мир в Церкви, коханий брате. Всім серцем дорожи смиренністю, завдяки якій можна зберегти згоду всіх братів і єдність святої вселенської Церкви... Що ти скажеш Христу, вселенському главі Церкви, на суді останнього дня, ти, який, називаючи себе вселенським, прагнеш підкорити всіх її членів?.. Через цей дурний і гордовитий титул Церква розділена, і серця всіх братів збентежені через цю спокусу... Ти прагнеш відібрати у всіх те, що хочеш незаконно привласнити собі. І коли ти хочеш підняти себе над усіма цим гордим званням і принизити їх в порівнянні з собою, що ще ти зробиш – ти скажеш: "Я піду на небо і піднесу престол мій вище зірок небесних?.."» (прим. 12) .
Про титул Вселенського свт. Григорій писав у листі до єпископа Олександрійського Євлогія: «Чому ми називаємо себе єпископами, ми, зобов'язані своєю гідністю смиренності нашого Викупителя, насправді дотримуємося гордості Його ворога? Цей титул пропонувався моїм попередникам, але ніхто з них не просив прийняти його, щоб шануючи в цьому світі честь всіх священників, зберегти свою честь перед лицем Всевишнього. Прийняти цей титул означає порушити гідність усіх патріархів; і якби сталося так, що той, кого називають вселенським, впав би в якусь єресь, не було б вже єпископа, який залишився б вірним істині» (прим. 13).
3.2. Такого вчення про те, що Константинопольський патріарх може скасовувати рішення інших патріархів щодо їхніх кліриків (що означало б, що він має над ними як мінімум судову владу), немає в жодному православному катехизисі, в жодному тлумаченні Символу віри (ст. 9), в жодному підручнику з догматики, в жодному підручнику з канонічного (Церковного) права.
Це найвідвертіше зловживання тлумаченням канонів (9-е та 17-те правила IV Вселенського Собору) за класичною папською моделлю – ці два правила розглядаються патріархом Варфоломієм у відриві від церковного вчення з питання про рівну владу апостолів, від інших канонів і навіть від історичного контексту Халкідонського собору (Халкідон був невеликим містом/передмістям поруч із царюючим Константинополем, який сьогодні вже не царює).
Папа вчиняє аналогічно – він використовує слова Господа «ти – Петро, і на цьому камені Я створю Церкву Мою» (Мф. 16:18), щоб виправдати свою єресь про те, що апостол Петро був каменем Церкви та верховним апостолом. А оскільки Петро був вбитий в Римі, а папа римський перебуває там і понині, то папа, як наступник Петра, є верховним єпископом і главою Церкви...
Якщо ж подивитися, в якому зв'язку (в якому контексті та діалозі) Христос говорить наведені вище слова св. апостолу Петру, стає ясно, що Господь побудував Свою Церкву на вірі в те, що Він, історична особистість Ісус, є Христос і Син Бога Живого, і на цій вірі/камені була заснована Його Церква (ось чому ми називаємо себе християнами, а не петрианами).
Подібно до нечестивого папського тлумачення Мф. 16:18, патріарх Варфоломій тепер переінакшує зміст і застосування 9-го та 17-го правил IV Вселенського Собору, вирвавши їх із контексту Священного Передання та інших канонів.
Зловживаючи соборною спадщиною та спотворюючи практику Церкви, він намагається довести своє неіснуюче право верховного судді над іншими Патріархами та Синодами православного світу.
3.3. Відомий візантійський каноніст Зонара так тлумачить 17 правило: «Але Константинопольський патріарх не робиться суддею над усіма без винятку митрополитами, а лише над тими, які йому підпорядковані. Бо він не може привести єпископів Сирії, або Палестини та Фінікії, або Єгипту до свого суду проти їхньої волі; але єпископи Сирії підлягають суду патріарха Антіохійського, а єпископи Палестини – суду патріарха Єрусалимського; єпископи ж Єгипту мають судитися патріархом Олександрійським, від якого вони приймають висвячення і якому вони підпорядковані» (прим. 14).
Того ж дотримується і тлумач канонів єпископ Никодим Мілаш, який, перш ніж процитувати Зонара, чітко вказує, чому він його цитує – «щоб ніхто не подумав, що Константинопольський патріарх має безумовне право над усіма митрополитами і поза своїм патріархатом» (прим. 15)).
А св. Никодим Святогорець у знаменитому «Підаліоні», коментуючи ці правила, ясно каже, що «Константинопольський предстоятель не має права діяти в дієцезії та сферах інших патріархів, і це правило не дає йому права приймати звернення з будь-яких питань у вселенській Церкві».
Наводячи численні аргументи, преподобний Никодим робить недвозначні висновки: «В даний час... Константинопольський предстоятель є першим, єдиним і остаточним суддею над підлеглими йому митрополитами, але не тими, хто підкоряється іншим патріархам. Бо, як ми вже казали, останнім і всесвітнім суддею всіх патріархів є Вселенський Собор і ніщо інше» (прим. 16).
Св. Нектарій Егінський також наголошує, що в Церкві Христовій жоден ієрарх не може претендувати на роль єдиного та абсолютного судді над своїми побратимами, єпископами інших Помісних Церков.
Св. Нектарій цитує слова св. Кипріана Карфагенського, який у 256 р. «скликав останній собор трьох провінцій (єпархій) – Африки, Нумідії та Мавританії... На ньому були присутні 85 єпископів, разом із священниками, дияконами, великою кількістю народу та деякими сповідниками і мучениками. На цьому соборі Кипріан просив єпископів голосувати вільно, кажучи: «Кожному надається право вільно висловлювати свою думку щодо цього питання, нікого не засуджуючи і не позбавляючи права спілкування, навіть якщо він думає інакше. Бо ніхто з нас не поставлений єпископом єпископів і не примушує своїх братів до послуху»... Те саме написано в листі № 72 до Стефана (Ad Stephanum), а також у листах № 55, 59, 71, 73. Ось що говорив св. Кипріан про першість Петра: «І Петро, якого Сам Господь обрав першим, коли Павло лаяв його за обрізання (пор. Гал. 2:11-14), не накинувся на нього грубо і гордо, не сказав, що він має верховенство і що молодші і наступні мають його слухати» (прим. 17).
Папистська «першість» і аналогічні претензії Константинопольського патріарха Варфоломія (зокрема щодо церковного відправлення правосуддя) зовсім недоречні в автентичному житті Православної Церкви, оскільки вона є Соборною і керується любов'ю.
3.4. У церковній історії та Переданні немає випадків, коли Константинопольський патріарх скасовував би акти скидання чи відлучення, видані іншими патріархами, і це було б визнано Церквою.
Істину в цьому питанні найкраще видно з Окружного послання Східних патріархів 6 травня 1848 року, підписаного Константинопольським патріархом з усім його Синодом, а також патріархами та членами інших Східних Синодів, тобто конфесійного документа, що має особливо високий авторитет.
У ньому вони відповідають на ту саму претензію римського папи на верховну судову владу в Церкві, відкидаючи її також у таких словах:
«Його Блаженство каже, що Коринфяни, з нагоди розбіжностей, що виникли між ними, звернулися до Климента, римського папи, який, обговоривши питання, відправив до них послання, і вони прочитали його в церквах. Але ця подія – дуже слабкий доказ папської влади в Домі Божому, адже Рим тоді був резиденцією уряду та столицею імператорів, і з цієї причини будь-яка справа, хай навіть незначна, як, наприклад, суперечка коринфян, мала розглядатися там, особливо якщо одна з суперечливих сторін вдавалася до посередництва на стороні. Так відбувається й донині. Патріархи Олександрії, Антіохії та Єрусалима у разі надзвичайних і заплутаних справ пишуть Константинопольському патріарху, тому що це місто є столицею правителів і, крім того, має перевагу, даровану Соборами. Якщо при братньому сприянні ті, хто потребує виправлення, виправляються, то добре; якщо ж ні, то справа передається уряду належним чином. Але ця братська співпраця в християнській вірі не шкодить свободі Церков Божих».
З цих слів випливає, що:
- дійсно, Константинопольський патріарх іноді втручався в закордонні церковні справи, але тільки якщо інші Патріархи самі просили його про це (прим. 18), а зовсім не як верховний суддя, який може скасувати вже прийняті патріарші рішення, дійсні для закордонних єпархій;
- загалом випадки звернення до Константинопольського патріарха були рідкісними – у «незвичайних і заплутаних випадках»;
- і, нарешті, прямо підкреслюється, що «ця братська співпраця в християнській вірі не шкодить свободі Церков Божих», оскільки братня співпраця полягає у висловленні авторитетної думки з боку Константинополя, тобто в посередництві, а не у скасуванні актів інших Патріархів і нав'язуванні свого власного судження.
Це ясно видно з історичних прикладів, коли сперечаються єпископи (тобто обидві сторони, а не одна, як у випадках, що розглядалися) Східних Церков зверталися за допомогою до Константинопольського патріарха – і він допомагав не диктаторськи, а як авторитетний посередник («якщо тільки він був православним», оскільки гоніння на православних з боку Константинопольських патріархів-єретиків, які насаджувалися за допомогою імператорської влади, звичайно, не можуть бути наведені в приклад).
Також справляє враження, що, спростовуючи папські претензії на верховну владу в Церкві, патріархи та митрополити, включаючи Константинопольського митрополита, ніде не згадують, що відкидають претензії римського папи на тій підставі, що у них є свій верховний суддя в Константинополі, який може відмінити акти інших автокефальних Церков.
Сама ця думка – що один патріарх може скасувати рішення іншого патріарха (бо скасовуючий проживає в місті, яке царювало кілька сотень років тому) – видає владолюбство, тобто гординю, а вона суперечить християнству в цілому, а не лише іншим канонам.
3.5. У своєму тлумаченні 9-го правила IV Вселенського Собору каноніст єпископ Никодим Мілаш прямо зазначає, що «правило Собору, з одного боку, надаючи скорботним звертатися до Константинопольського патріарха за їх власним бажанням, а не за обов'язком, не допускає тим самим жодного переважання влади в особі цього патріарха.
А з іншого боку, навмисно піднімаючи його права на Сході, вже усуває втручання будь-якої іноземної влади у справи Сходу. І це, очевидно, було особливою метою соборної постанови, спрямованої проти посилених домагань Римського Престолу» (прим. 19).
У даному випадку ні митрополит Київський і всієї України Онуфрій, ні патріарх Московський і всієї Русі Кирил не просили Константинопольського патріарха розглянути справи/вчинки розкольників Філарета Денисенка, Макарія Малетича чи Епіфанія Думенка, а також настоятеля Петра Єремеєва.
Тому їхнє «відновлення в чині» патріархом Варфоломієм неканонічне, недійсне, оскільки було скоєне ним без наявності у нього на те повноважень/компетенції, більше того, за наявності заборон на це (канони у п. I).
Про такі манівці входження до священного клиру Господь каже: «хто не дверима входить у двір овчий, але перелазить десь, той злодій і розбійник» (Ін. 10:1), бо наказано, що у Церкві «все має бути пристойно і поважно »(1 Кор. 14:40). Але той, хто незаконно перестрибує церковну огорожу, «не увінчується, якщо незаконно трудиться» (2 Тим. 2:5).
3.6. IV Вселенський Халкидонський собор /451/ прийняв 28-е правило, яке дає Константинопольському єпископу (як митрополиту) ті самі привілеї, що і предстоятелю Римської церкви.
Якщо тодішній православний папа/патріарх Стародавнього Риму мав привілей верховної церковної юрисдикції і, отже, право приймати апеляції кліриків інших Церков, то це поширювалося і на Константинопольського патріарха.
Однак якщо єпископ Риму не мав привілею верховної церковної юрисдикції, то й Константинопольський патріарх не володіє нею, оскільки текст 28-го правила абсолютно однозначний – Константинополь наділяється рівними з Римом правами, не більше і не менше. Папа/патріарх Риму не мав верховної судової влади над іншими Помісними Церквами (тому і Константинопольський патріарх не має такої).
Справа в тому, що коли папа римський мав ті ж претензії на керування чужими кліриками на підставі 3-го, 4-го та 5-го правил Сердицького собору і хотів прийняти апеляцію скинутого африканського пресвітера Аппіана, був скликаний Карфагенський собор (419 р.) , який 36-м та 134-м правилами відкинув ці папські претензії.
Правила Карфагенського собору були безпосередньо й поіменно підтверджені 2-м правилом святого VII Вселенського собору, а загалом – як 1-м правилом IV Вселенського собору, так і 1-м правилом VII Вселенського собору. Отже, давня Церква визнавала те, що 3, 4 і 5 правила Сердицького собору встановили щодо особливих привілеїв, дарованих тоді ще православному єпископу древнього Риму, – що вони стосувалися тільки і виключно підпорядкованих йому єпископів; але ці правила не давали йому верховної церковної юрисдикції з іншими Церквами.
Ось що говорить з цього приводу Зонара: «Отже, це правило не належить Нікейському собору і не наділяє його (папу) правом на апеляції всіх єпископів, але тільки підлеглих йому» (Σ.Γ.241), а Вальсамон зауважує: «Воно має особливе значення для церковних претензій папи, але необхідно дотримуватись його так, як воно було вирішено» (Σ.Γ.239) (прим. 20).
Таким чином, претензії на привілеї вищої церковної юрисдикції з боку тодішнього православного єпископа Риму (папи) були відкинуті Церквою, оскільки на VI Вселенському соборі були прийняті правила Карфагенського собору – в тому числі про те, що клірики іншої церковної юрисдикції мають бути відлучені від Церкви, якщо вони звертаються до єпископа Риму з апеляцією щодо своїх власних питань.
Тому, як папа/патріарх Риму не мав права верховного суду над кліриками інших Помісних Церков, так і Константинопольський патріарх не має такого права.
3.7. Священні правила 9-е і 17-е, прийняті на святому IV Вселенському соборі, наказують: «Якщо єпископ чи клирик має скаргу на обласного митрополита, він повинен звернутися або до екзарху дієцезу, або до престола царюючого Константинополя і бути судимим перед ним».
І 9-е, і 17-е Священне правило ставлять роздільну частину «або» між екзархом дієцезу і Константинопольським архієпископом, наділяючи їх рівними канонічними правами і надаючи клірикам рівну можливість апелювати або до одного з них, або до іншого (оскільки вони поширюються тільки на екзархати/митрополії в межах Константинопольського патріархату, подібно до того, як юрисдикційні повноваження єпископа/патріарха Риму згідно 3, 4 та 5 правил Сердицького Собору поширюються лише на кліриків Римського патріархату).
Таким чином, канони не наділяють Константинопольського архієпископа вищою судовою владою та іншим ступенем юрисдикції.
З цього приводу Вальсамон зауважує: «Рішення патріархів не підлягають оскарженню» (50, 123, 22 VG 1, 38). У Єпанагозі 11, 6 (J.G.R, vol. II, 260) говориться: «Рішення патріарха не підлягає оскарженню і розглядається іншими, оскільки він є главою церковних судів».
Св. Фотій у Номоканоні 9, 1 (SA 169) каже: «Рішення патріархів не підлягають апеляції» IA, 6 (J.G.R., vol. II, 260). Відповідно до цього, будь-яка судова постанова будь-якого патріарха, винесена після розгляду канонічного питання, є безапеляційною. Апеляція щодо нього теоретично може бути подана тільки на Вселенський собор (прим. 21).
3.8. Навіть якби він мав право розглядати їхні справи, Константинопольський патріарх мав також запросити протилежний бік висловити свою думку та вислухати її, а не вирішувати суперечки колишніх кліриків проти УПЦ (з митрополитом Онуфрієм як Предстоятелем), відповідно – проти РПЦ, лише на підставі їх односторонніх скарг на перших, не розглянувши докази їх порушень, подані у їхніх справах у Московському патріархаті.
Але він також не має права розглядати апеляції кліриків інших Помісних Церков, що як один із принципів церковного права випливає з 5-го правила Першого Вселенського Собору – «відлучені одними не повинні бути прийняті іншими», а також з 32-го Апостольського правила – «пресвітер або диякон, відлучений (своїм) єпископом, не повинен бути прийнятий у спілкування іншим єпископом, але тільки тим, що відлучив його, крім випадку смерті того, хто відлучив його».
Те саме правило, але в більш розгорнутому вигляді, ми знаходимо в Посланні Карфагенського собору до папи Келестина: «Нікейський собор мудро і справедливо визнав, що які б справи не виникали, всі вони повинні вирішуватися знову в своїх місцях; бо отці визнали, що в жодній області не зменшується благодать Святого Духа, завдяки якій священники Христові мудро бачать справедливість і твердо її зберігають, а особливо коли кожному дозволено, у разі невдоволення місцевими суддями, звертатися до собору своєї області чи навіть до Вселенського собору. І чи може хтось повірити, що наш Бог може вчинити справедливий суд над одним, ким би він не був, і відмовити в цьому безлічі священників, які зібралися на собор? Та й взагалі, чи може бути обґрунтованим цей зарубіжний трибунал, на який не можуть з'явитися необхідні для свідчення особи, чи то через фізичну слабкість, чи старечу неміч, чи то через якісь інші перепони? А що стосується того, що ви можете послати когось, нібито, з боку вашої святині, то ми не виявляємо, щоб хоч один собор отців щось постановив з цього питання».
3.9. Якби Константинопольський патріарх мав прерогативу відновлювати в сані і приймати в спілкування скинутих, відповідно відлучених, з інших патріархатів, це було б безпосередньо зазначено в каноні, що опускає/скасовує спеціально для Константинопольського патріарха заборону «щоб відлучені одними не були прийняті іншими» у 32-му Апостольському правилі, 15-му правилі Антіохійського собору, 118-му правилі Карфагенського собору, 5-му правилі 1-го Вселенського собору та Посланні Карфагенського собору до папи Келестина.
Але це суперечило б вченню самого Христа про Церкву і стосункам між апостолами як між рівними, а також було б хулою проти святих отців, які начебто неправильно прийняли вищезгадані правила/заборони.
Однак вони не можуть бути неправильними, тому що на всіх благочестивих соборах в історії Православної Церкви Сам Святий Дух законотворив разом зі святими апостолами, разом зі святими отцями, які приймали відповідні правила (див. Дії 1:2 і 15:28). Тому невірні не ці перевірені і справедливі вселенські церковні правила, а сьогоднішні нахабні заяви та нововведення патріарха Варфоломія, що суперечать духу Православ'я, Переданню, вищезгаданим канонам та ясним словам Христа «але між вами не буде так» – Мф. 20:26, тобто ви не будете мати влади один над одним.
3.10. Вищезгадані канони, у зв'язку з тим, що особи, скинуті та відлучені від Помісної Православної Церкви, можуть бути прийняті назад у спілкування тільки тією ж Церквою, яка їх скинула та відлучила, повністю відкидають претензії Константинополя на вищий і беззаперечний судовий арбітраж.
Адже якби право такого непогрішного трибуналу справді існувало, вищезгадані правила втратили б свою канонічну вагу, і було б зроблено абсурдний висновок, що всі православні катехизи, підручники з догматики та церковного права помилкові через те, що в них ніде не йдеться про верховне право Константинопольського патріарха анулювали акти інших патріархів.
Однак з усіх наведених вище прикладів і канонів зрозуміло, що Константинопольський патріарх не має канонічного права скасовувати рішення, винесені іншими Помісними Церквами, він може лише виступити арбітром або, точніше, посередником у справі, якщо його про це попросить відповідний предстоятель.
3.11. В чинних Статутах Помісних Православних Церков також зазначено, що і єпископи, і сам предстоятель підлягають суду тільки своєї Церкви, і ніде не йдеться про міжюрисдикційні судові апеляції до Константинопольського патріарха, який є найвищою інстанцією в церковних суперечках.
Наприклад, у Статуті Болгарської Церкви, в статті 176, пункт 2, написано, що «особи та органи поза системою Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату не можуть виконувати функції церковного суду», а також у статті 182, пункт 4: «рішення Священного Синоду як суду є остаточними».
3.12. Не відповідає дійсності й виправдання, що Константинопольський патріарх має право верховної судової влади в Церкві, оскільки так було написано в збірці імператорських законів «Епанагога».
Закони візантійського імператора приймалися як джерело канонічного права (за наявності помазаних імператорів) тільки в тому випадку, якщо вони не суперечили Священним канонам.
У зв'язку з цим у підручнику з церковного права єпископа Никодима (Мілаша) читаємо: «Що мало мати переважне значення у церковно-адміністративних питаннях – канон чи державний закон? Святий Вальсамон детально обговорює це питання і на закінчення каже: "Канони мають більше сили, ніж закони державні, бо вони (канони), як оприлюднені та затверджені святими отцями та імператорами, мають таке ж значення, як Святе Письмо; а закони видавалися лише імператорами і тому не можуть піднестися над Св. Письмом і канонами". Вальсамон висловив ту ж думку в іншому місці. … Після цього пріоритетне значення канонів над державними законами стало загальним правилом для Православної Церкви...» (прим. 22).
У цьому випадку ми привели сім канонів, які порушив патріарх Варфоломій, та окремо два канони, які не допускають юрисдикційних претензій на будь-яку церковну територію після закінчення 30-річного терміну давності.
Таким чином, «Епанагога» не має пріоритету перед цими канонами, оскільки має радше світське, аніж церковне походження, та й Візантійської імперії більше не існує, і її закони сьогодні не діють.
Згадаймо у цьому зв'язку, як св. Феодор Студит сміливо виступив проти імператора-іконоборця і сказав йому: «Царю, не порушуй миру Церкви! Царю, не порушуй миру в Церкві! Апостол сказав, що Бог поставив у Церкві одних апостолами, інших пророками (Еф. 4:11), третіх пастирями та вчителями для побудови Церкви; але він не згадав царів. Залишіть Церкву пастирям і вчителям! В іншому випадку, повірте мені, навіть якщо ангел з неба почне вимагати від нас зворотного нашій вірі, ми навіть його не будемо слухати» (прим. 23).
4. Як зазначають деякі сучасні богослови (прим. 24), претензії Константинопольського патріарха на вищу судову владу разюче нагадують папську доктрину римського католицизму: «Петро і його наступники мають право вільно проголошувати суд над будь-якою Церквою, і ніхто не повинен ніяким чином бути проти проти цього їхнього положення; тому що верховний престол не може бути засуджений ніким» (прим. 25).
Проте ми, православні християни, маємо категорично відкинути явний намір Константинопольського патріарха стати новим східним папою та зруйнувати Церкву зсередини.
5. Спроба Константинопольського патріархату в односторонньому порядку вирішити долю Української Православної Церкви (з митрополитом Київським і всієї України Онуфрієм як Предстоятелем) без згоди УПЦ є антиканонічним посяганням на чужу церковну юрисдикцію, що є юридично недійсним.
8-е правило III Вселенського Собору говорить: «...ніхто з боголюбезніших єпископів не простягав влади на іншу єпархію, яка перш і спочатку не була під рукою його, або його попередників: але якщо хто простягнув, і насильно якусь єпархію собі підпорядкував, нехай віддасть цю: нехай не порушуються правила отців: нехай не вкрадається, під виглядом священнодійства, гордість влади мирської: і нехай не втратимо помалу, непомітно, й свободи, яку дарував нам кров'ю Своєю Господь наш Ісус Христос, визволитель усіх людей. І так святому і вселенському собору завгодно, щоб усяка єпархія зберігала в чистоті, і без сорому, права, що спочатку належали їй, що за звичаєм здавна утвердилися. Кожен митрополит, для свого посвідчення, може безповоротно взяти список із цієї постанови. А якщо хтось запропонує постанову неприйнятну тому, що нині визначено: до вподоби всьому святому і вселенському собору, нехай буде вона недійсною».
Це прямий доказ того, що рішення патріарха Варфоломія про «відновлення в сані» осіб, скинутих іншими Патріархатами, а також про прийняття у спілкування розкольників, відлучених іншими Патріархатами, є канонічно нікчемними – тобто беззаконними та недійсними актами.
І ті, хто приймає зазначені неканонічні акти Константинопольського патріархату, стають співучасниками єресі фанаро-папізму та руйнування канонічного устрою Церкви. Вони приносять до Церкви не мир і чесність, а розбрат і безчестя (як і у випадку з новим календарем, запровадження якого розпочав у 1923 році Константинопольський патріарх-масон Мелетій).
6. Претензії на владу патріарха Варфоломія в Томосі та у «відновленні в сані» осіб, скинутих і відлучених іншими автокефальними Церквами, також знаходять викриття у 2-му правилі II Вселенського Собору:
«Обласні єпископи нехай не простягають своєї влади на церкви за межами своєї області, і нехай не змішують церков: але, за правилами, олександрійський єпископ і управляє церквами тільки єгипетськими; єпископи східні і начальствують тільки на сході, зі збереженням переваг антиохійської церкви, правилами нікейськими визнаних; також єпископи області асійські і керують тільки на Асії; єпископи понтійські і мають у своєму віданні справи тільки понтійські, області фракійські тільки Фракії».
Таким чином, у випадку з українськими розкольниками та ігуменом Петром Єрємєєвим з усіх цих канонів слідує висновок, що Константинопольський патріарх не має права «відновлювати в сані», скасовуючи акти інших патріархів, бо має не більше влади, ніж у них.
Це очевидно і зі Святого Письма, і з численних канонів, які забороняють втручання у справи чужого дієцезу, і з канонів, які забороняють пред'являти юрисдикційні претензії після закінчення 30-річного терміну давності.
Інше розуміння означає беззаконня та єресь – неопапізм. «Нехай єпископ Константинополя має першість честі після єпископа Риму, оскільки це місто – новий Рим», – свідчить третє правило III Вселенського собору.
І ми вже бачили, що Римський єпископ (тобто патріарх/папа, тому що в епоху Вселенських Соборів не було єпископів без єпархії, тому слово «єпископ» вживається у значенні і митрополита, і патріарха) не має права бути верховним суддею Церкви, і тому Константинопольський патріарх не має верховних судових повноважень. Канони 9-го та 17-го правил IV Вселенського Собору, процитовані в Томосі патріарха Варфоломія, повинні тлумачитися у згоді з усім Переданням (і історією) Церкви та тлумаченнями більшості каноністів, а не ізольовано та фрагментарно.
Зважаючи на все, Фанар, почавши наприкінці 2018 року вершити правосуддя за скаргами українських розкольників, яких сам патріарх Варфоломій на той час визнавав розкольниками, спирався на незнання християнами церковних канонів і байдужість єпископів, щоб проштовхнути свої неопапістські претензії на владу.
Це очевидно з того, що він називає ПЦУ своєю «дочкою», тоді як у Томосах Константинопольського патріархату про автокефалію Сербської Церкви (1879), Румунської Церкви (1885), Польської Церкви (1924), Албанської Церкви (1937) та Болгарської Церкви. (1945) усі вони названі «сестрами». Однак сьогодні Константинопольський патріархат наполягає на тому, щоб його сприймали як «Церкву-мати», а інші Церкви – як її «дочок», вселяючи ідею про підпорядкованість їй автокефальних Церков.
Ця «субординаційна ідея», однак, не відповідає еклезіологічній рівності всіх Помісних Церков у боголюдському Тілі Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви.
7. Твердження Патріарха Варфоломія в Томосі від 06.01.2019, що Константинополь є «Центром Православ'я», також є хибним і особливо зухвалим.
По-перше, тому що Центром завжди є лише Христос; по-друге, тому що в Константинополі протягом століть було безліч єретичних Патріархів – Македоній, Несторій, Акакій, Сергій, Пірр та ін. Константинополь був центром єресей (як і зараз).
Серед них також слід відзначити патріарха Афінагора, великого модерніста та екуменіста (прим. 26), який 7 грудня 1965 року разом з папою Павлом VI не побоявся навіть оголосити (знову ж таки без канонічного на те права) про взаємне скасування анафем 1054 року, при цьому папа не зрікся своїх численних єресей і не побажав стати православним.
Через зрадницькі вчинки патріарха Афінагора та його відступництво від Православ'я всі святі отці Афонської гори одностайно перестали поминати його. Він першим у наш час сформував ідею Константинополя як центру православ'я, що на тлі його єретичних слів і вчинків звучить воістину гротескно.
Сьогодні патріарх Варфоломій продовжує цю мерзенну лінію, сповідуючи всюдисутність екуменізму (ставляючи практичний знак рівності між православ'ям і не-православ'ям). Свідчення тому – організований ним Критський Собор (2016 р.) і безліч офіційних конфесійних документів, підписаних ним чи його представниками в попередні роки, у тому числі:
7.1. Баламандська угода (прим. 27) між православними та римо-католиками, 23 червня 1993 року:
- «... З обох боків визнається, що все, що Христос довірив Своєї Церкви – сповідання апостольської віри, участь в одних і тих самих обрядах, насамперед єдине священство, яке здійснює єдину Жертву Христову, апостольська спадкоємність єпископів – все це не може розглядатися як виняткове право однієї з наших Церков. У цьому контексті цілком зрозуміло, що слід уникати будь-яких перехрещувань...» (з розділу 13).
- «Таким чином, Католицька і Православна Церкви визнають одна одну Церквами-сестрами, які разом несуть відповідальність за збереження Церкви Божої у вірності Божому задуму, особливо щодо єдності...» (з розділу 14; див. також розділ 12).
- «Щоб прокласти шлях для майбутніх відносин між двома Церквами, ... особлива увага має бути приділена освіті та вихованню майбутніх священників і місіонерів... Їхнє навчання має бути об'єктивно-позитивним стосовно іншої Церкви. Насамперед вони повинні бути поінформовані про апостольську спадкоємність іншої Церкви і справжність її таїнств... і слід уникати використання історії в полемічному ключі...» (з розділу 30).
У Баламанді представники присутніх Православних Церков підписали неправославний документ, згідно з яким усі папські єресі були спокійно прийняті «ан блок» – разом, тим самим обом сторонам вдалося «дипломатично» уникнути згадування таких специфічних римо-католицьких лжевчень, як філіокве, примат папи над Церквою, папська непогрішність ex cathedra, вчення про чистилище, вчення про непорочне зачаття Діви Марії і таке інше.
Цей екуменічний тріумф був досягнутий завдяки офіційній заяві православних про те, що римо-католицька спільнота є «Церквою-сестрою з благодатними таїнствами», з чого, у свою чергу, випливає, що перераховані вище папські єресі також вже не можуть вважатися єресями, а є законними богословськими розбіжностями.
Більше того, крім відвертої зради Православ'я (особливо у розділах 12, 13 та 14), у розділі 30 даються вкрай тривожні практичні рекомендації. Начебто нам офіційно кажуть: забудьте святоотцівську еклезіологію та Священне Передання Церкви, забудьте останню тисячу років церковної історії, відкиньте мученицький подвиг святих, що постраждали за Православ'я, і, найголовніше, ні в якому разі не захищайте Істину.
7.2. Равеннський документ від 13 жовтня 2007 року (прим. 28), підписаний між православними та римо-католиками: «...Підтверджуючи і сповідуючи "один Господь, одна віра, одне хрещення" (Еф. 4:5), ми віддаємо славу Богу -Трійці, Отцю, Сину і Святому Духу, що зібрав нас разом...» (з розділу 46) (прим. 29). Чи однакова віра православних та єретиків? Звичайно, ні.
7.3. Єрусалимська декларація (прим.30) 25 травня 2014 року, спільно прийнята патріархом Варфоломієм і папою Франциском:
- «Бог навчив нас шанувати один одного як членів однієї християнської сім'ї»;
- «Святий Дух веде нас до... єдності в законному різноманітті»;
- «Ми з нетерпінням чекаємо того дня, коли будемо разом брати участь у Євхаристійній урочистості» (Прим. 31);
- «В 1965 році відбулося анулювання взаємних відлучень 1054 року з церковної пам'яті та середовища» (прим. 32);
- «таке спільне прагнення, ... під керівництвом Святого Духа, приведе нас до повноти істини» (прим. 33) (начебто Православна Церква не зберігає повноти істини, а тільки ще має прийти до неї);
- «Папа Іоанн Павло II і патріарх Димитрій обидва благословенні» (прим. 34).
Єдність у законній відмінності – екуменічний принцип, прийнятий на Шостий асамблеї «Всесвітньої ради церков» у Ванкувері (Канада) в 1983 році, згідно з яким богословські відмінності у будь-якому випадку є законними і не вважаються перешкодою для об'єднання різних конфесій.
Цей єретичний принцип було доповнено на ІХ Асамблеї ВРЦ у Порту-Алегрі (Бразилія, 2006 рік) визначенням: «Апостольська віра церкви єдина, але різні формулювання віри церкви є законними та прийнятними». Враховуючи «багатоцерковний» форум, на якому було ухвалено вищезгадане рішення, це фактично легалізація всіх єресей.
Окрім підписаних і затверджених єретичних документів, патріарху Варфоломію докоряють і неодноразові молитви з папою, якими той свідчить про своє екуменічне сповідання і презирство до священних канонів, що забороняють спільні молитви православних з єретиками (10-е, 4-е правила).
8. Багато хто, боячись сповідати істину з питання неопапістської єресі, викладеної в Томосі про автокефалію від 06. 01. 2019, і з питання спотворення канонів у ньому, кажуть, ніби неможливо судити про те, чи українські розкольники є розкольниками та чи має Константинопольський патріарх право відновлювати в сані скинутих іншими патріархами, бо спочатку має винести рішення Вселенський Собор.
Це не правда. Єресь – це відступ від Христового православного вчення. Розкол – це довільне відокремлення від канонічної ієрархії. Це об'єктивні факти, і хто знає православне вчення Христа і священні канони, може легко зрозуміти, що є єрессю, а що – розколом.
Наприклад, співслужіння п'яти болгарських архієреїв із українськими розкольниками 19 травня 2024 року в Стамбулі – це об'єктивний факт. Те, що останні є розкольниками, випливає із вищезгаданих священних канонів і не є питанням суб'єктивного судження чи переваги.
Тільки для засудження болгарських архієреїв необхідний митрополичий собор – рішення Болгарського Св. Синоду, тому що покарання у вигляді скидання та відлучення не можуть бути накладені віруючим народом чи священством, а лише Св. Синодом.
Канони вказують на гріх – те, що заборонено, і це обов'язково для всіх християн, а Св. Синод є органом, компетентним і відповідальним за призначення покарання.
Ситуація аналогічна тому, якби група людей побачила, як одна людина вбиває іншу – вбивство є об'єктивним фактом, група людей є свідками, але вони не можуть самі кинути вбивцю у в'язницю, тому що покарання перебуває у компетенції суду. Проте факт вбивства не залежить від розсуду, він уже стався. Навіть якщо суддя буде підкуплений і виправдає винного, вбивця залишиться вбивцею.
За тією ж логікою Арій, який проповідував єресь, був єретиком до рішення Першого Вселенського собору, а не став ним лише після рішення собору. У тому ж логічному порядку, навіть якщо теоретично припустити, що Священний Синод БПЦ визнає українських розкольників ПЦУ частиною Церкви Христової, це рішення буде неканонічним і не змінить того факту, що вони є розкольниками, оскільки, згідно з канонами, вони можуть бути відновлені у сані та прийняті у спілкування тільки тією ж Помісною Церквою, яка їх скинула/відлучила (чому немає жодних перешкод при щирому покаянні з їхнього боку).
За тією ж логікою, якщо Св. Синод ухвалить рішення, наприклад, дозволити одностатеві шлюби або змінити спосіб визначення Пасхи, це рішення буде неканонічним і необов'язковим – згідно зі статтею 69, пункт 2 Статуту БПЦ-БП, рішення Св. Синоду є обов'язковими лише тоді, якщо вони не суперечать догмату або канону Церкви.
Таким чином, для засудження патріарха Варфоломія і його скидання може знадобитися Вселенський Собор, але те, що він порушує священні канони цими довільними відновленнями в сані кліриків, скинутих іншими Патріархами, – це факт, незаконність якого прямо випливає з канонів.
Саме для того, щоб ми судили чесно і відокремлювали істину від брехні, Господь наказав: «Не судіть на вигляд, але судіть праведним судом».
З цієї причини святий апостол Павло наставляє: «Єретика, після першого і другого напоумлення, відвертайся, знаючи, що такий розпустився і грішить, будучи самозасуджений.» (Тит. 3: 10-11).
15 правило Двократного Константинопольського собору також дозволяє нам відокремлюватися від єретичних патріархів, якщо вони відкрито проповідують «єреси, засуджені святими соборами або отцями», тому що вони стали «лжеєпископами», як їх називає канон, в той момент, коли почали відкрито проповідувати єресь, а не тільки після особистого засудження їх собором.
Також св. Максим Сповідник розірвав спілкування з єретичними кліриками (єпископами та священниками), не чекаючи їхнього соборного засудження. І Церква благоволила йому за це.
Тому, хоча миряни і нижче духовенство не можуть скинути патріарха Варфоломія, вони можуть, однак, засудити його лжевчення у вищезгаданих письмових офіційних документах і зневажання святих канонів, яке він звершує (включаючи спільну молитву з папою та з українськими розкольниками).
9. Зрештою, є й моральна сторона питання, яка, по суті, випереджає суто канонічну. Перед лицем особливих прохань до Болгарської Церкви з боку митрополита Київського і всієї України Онуфрія та інших канонічних українських митрополитів ми повинні морально підтримати Українську Православну Церкву, яка страждає, де вже кілька років розкольники за підтримки світської влади б'ють священників, калічать православних і захоплюють храми.
Чи не є зрадою те, що наша Помісна Церква не лише мовчить про розкол в Україні, а й окремі її архієреї служать із розкольниками замість того, щоб служити з митрополитом Онуфрієм? Хіба це не співучасть у гріху розколу? «По тому дізнаються всі, що ви Мої учні, якщо матимете любов один до одного» (Ін. 13:35).
Якщо ми не тільки бездушно відвертаємося від наших страждаючих братів і сестер канонічної Церкви в Україні, тобто не виявляємо до них любові та співчуття, але навіть сприяємо спробам патріарха Варфоломія узаконити розкол ПЦУ і тим самим зруйнувати Церкву, то чи є ми учнями та друзями Христа?
Але якщо спілкування з розкольниками 19 травня 2024 року не було навмисним, то немає жодних перешкод до того, щоб гріх був стертий відповідним покаянням – і буде радість і на небесах, і в Болгарській Церкві.
Ми живемо в епоху посиленої диявольської атаки на Христову Церкву. В цій атаці він буде запеклим принаймні в міру того, як його час поступово буде закінчуватися. Для православних християн це сприятливий час для очищення від гріха, сповіді, духовного захисту від «глибин сатанинських» (Об'явл. 2:24), а якщо знадобиться – і для мучеництва. Свобода, міра нашої віри та любов до Св. Трійці визначають кожен наш вибір. А в любові «немає страху» (1 Ін. 4:18).
Тому доблесним і вірним Господь обіцяє: «Переможець одягнеться в білий одяг; і не згладжу ім'я його з книги життя, і визнаю ім'я його перед Моїм Отцем і перед ангелами Його» (Об'явл. 3:5). Амінь.
Посилання та примітки
1. Див. офіційний сайт Вселенського патріархату: https://ec-patr.org/patriarchikos-kai-synodikos-tomos-chorigiseos-aytokefaloy-ekklisiastikoy-kathestotos/ : "...we declare that the Autocephalous Church in Ukraine knows as its head the most holy Apostolic and Patriarchal Ecumenical Throne, just as the rest of the Patriarchs and Primates also do..."
2. Там же: "...while further preserving right of all hierarchs and other clergy to address petitions of appeal to the Ecumenical Patriarch, who bears the canonical responsibility of irrevocably passing judgment over locals related to bishops and other clers , в згоді з найбільшим Canons 9 і 17 of Fourth Ecumenical Council в Chalcedon".
3. Томос болгарською мовою: https://dveri.bg/component/com_content/Itemid,100724/catid,19/id,68153/view,article/
4. https://budiveren.com/index.php?option=com_content&view=article&id=1715&catid=96&Itemid=320
5. У цій статті назви «Константинопольський Патріарх» і «Патріарх Цареградський» використовуються як взаємозамінні.
6. «Украинская автокефалия – антиканоническое и раскольническое вторжение Константинополя». Проф. протопр. Теодор Зисис. Вид. «Православна класика», 2019, с. 69.
7. «Украинская автокефалия – антиканоническое и раскольническое вторжение Константинополя». Проф. протопр. Теодор Зисис. Вид. «Православна класика», 2019, с. 69.
8. Ср. еп. Никодим Милас. Православное церковное право. София, 1904, с. 225
9. https://www.budiveren.com/index.php?option=com_content&view=article&id=2305&catid=36&Itemid=73
10. Там же.
11. https://www.pravoslavieto.com/life/03.12_sv_Grigorij_Dvoeslov.htm#%D0%B2%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D1%81%D0%BA%D0%B8
12. Муравьев. Правда вселенской Церкви…, стр. 153-156 - https://www.budiveren.com/index.php?option=com_content&view=article&id=2305&catid=36&Itemid=73
13. https://www.pravoslavieto.com/life/03.12_sv_Grigorij_Dvoeslov.htm#%D0%B2%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D1%81%D0%BA%D0%B8
14. Правилата на св. Православна Църква с тълкуванията им. Том I. Изд. „Православна класика“, 2019, с. 837.
15. Там же, с. 843.
16. Виж http://www.patriarchia.ru/db/text/5283708.html
17. Митрополит Нектарий Пентапольский. Историческое исследование о причинах раскола между Восточной и Западной Церквами, его продолжительности и возможности их объединения. Т. I, гл. 1 (цит. по: Μελέτη ιστορική περί των αιτίων του σχίσματος: περί της διαιωνίσεως αυτού και περί του δυνατού ή αδυνάτου της ενώσεως των δύο εκκλησιών της Ανατολικής και Δυτικής υπό του μητροπολίτου Πενταπόλεως Νεκταρίου. Εν Αθήναις, 1911).
18. Ср. Окружное послание Единой, Святой, Соборной и Апостольской Церкви ко всем православным христианам (1848), раздел 14.
19. Правилата на Св. Православна Църква с тълкованията им. Пос. изд., с. 794.
20. Духовная война на Украине – мнения авторитетных греческих иерархов об украинском расколе. Изд. Сливенская митрополия, 2020, стр. 128.
21. Π. Παναγιωτακου Συστημα του Εκκλησιαστικου Δικαιου, Το ποινικον Δικαιον τησ Εκκλησιας, Ἀθῆναι, 1962, с. 836. По материалам: Духовная война на Украине – мнения авторитетных греческих иерархов об украинском расколе. Пос. изд. 2020, стр. 130.
22. Епископ Никодим Милаш. Православно църковно право. София, 1904 г., с. 57.
23. Архим. Серафим (Алексиев). Наша надежда. Синодальное издательство БПЦ-БП, 2011, стр. 155.
24. См. протоиерей (доцент Сретенской духовной семинарии) Вадим Леонов. Украинский Томос – ловушка для мирового православия: https://spzh.live/ru/zashhita-very/60619-ukrainskij-tomos--kapkan-dlya-mirovogo-pravoslavija.
25. Epistolae et decreta pontificia, XXXII // PL. 143, 765.
26. https://budiveren.com/index.php?option=com_content&view=article&id=358&Itemid=111
27. https://orthodoxwiki.org/Balamand_Statement. Угода була прийнята Змішаною міжнародною комісією з богословського діалогу на сесії, що проходила в Баламанді (Північний Ліван) з 17 по 24 червня 1993 року, тема – «Уніатизм як метод об'єднання у минулому та сучасне прагнення до повного спілкування». На сесії були присутні 24 представники Римо-католицької церкви та 13 православних (з них 7 ієрархів), які представляли Константинопольську, Олександрійську, Антіохійську, Руську, Румунську, Кіпрську, Польську, Албанську та Фінляндську Церкви.
28. Сам документ називається «Екклезіастичні та канонічні наслідки сакраментальної природи Церкви. Еклезіальне спілкування, конциліарність та авторитет» (див. https://www.ecupatria.org/documents/joint-international-commission-for-the-theological-dialogue-between-the-orthodox-church-and-the-roman- catholique-church/).
29. Там же.
30. Повний текст див. на сайті https://www.patriarchate.org/common-declarations-between-popes-and-ecumenical-patriarchs/, Спільна декларація Папи Франциска та Вселенського Патріарха Варфоломія (25 травня 2014 р.).
31. Чи можна говорити про «день, коли ми разом братимемо участь у святковій Євхаристії», коли немає жодного прогресу в подоланні численних догматичних розбіжностей?
32. Св. Паїсій Величковський (+1794) говорить про відміну анафем так: «Архієреї не отримали від Святого Духа влади змінювати апостольські передання і церковні правила, і тому ні ієрархи, ні східні патріархи не можуть скасувати анафему на противників Православної Церкви, як ( анафему) належну та накладену за Святим Собором; а якби хтось спробував це зробити, то це було б гидко Богу і святій Церкві». Ви питаєте далі: якщо ця анафема не може бути скасована жодним із ієрархів, крім Східних Патріархів, то чи не можуть Східні Патріархи скасувати її? Відповідаю: не тільки будь-який ієрарх без Східних Патріархів, а й самі Східні Патріархи не можуть скасувати цю клятву, як ми вже сказали, тому що така анафема вічно нескасована...» (цит. за: арх. Лазар Абашидзе, «Що треба знати сучасному православному християнину».
33. Цікавим є питання про «цілу істину», яку папа Франциск і патріарх Варфоломій продовжують шукати разом. Святі отці Сьомого Вселенського Собору дуже ясно сказали: «Хто, знайшовши істину, продовжує шукати щось більше, той шукає брехню» (з Дій Сьомого Вселенського Собору).
34. Чи можна називати «блаженним» померлого єресіарха (тобто лідера єресі)?
