Одеса й Собор: як пов'язані бомба та автокефалія?
Після удару по собору УПЦ в Одесі з'явилися публікації з вимогою про автокефалію. Але чи можна використовувати бомбу як аргумент для церковної незалежності?
23 липня 2023 року розпочалося з дуже поганих новин для кожного православного християнина – про руйнування Преображенського собору міста Одеси. Буквально за кілька годин про це заговорили майже всі: від сільських бабусь до Президента України. І не дивно, бо собор в Одесі – це не просто окраса міста, це знаковий храм, який буквально 13 років тому освячував особисто патріарх Кирил.
Вже за кілька годин після удару по Одесі з'явилося емоційне звернення архієпископа Арцизького Віктора, в якому він вимагав від патріарха Кирила «відстати від УПЦ», а ввечері того ж дня своє звернення написав і митрополит Одеський Агафангел. Відреагував на руйнування собору і Блаженніший Митрополит Онуфрій, який закликав вірян «смирити гнів» і не дати йому перетворитися на сліпу ненависть.
Проте дивує інше: як синхронно, наче за помахом чарівної палички, з'явилися публікації з вимогою від УПЦ відреагувати на удар по Одесі «повним розривом із РПЦ». В Інтернеті розпочався збір підписів під зверненням духовенства УПЦ до Блаженнішого з проханням зібрати Собор та проголосити автокефалію. Мовляв, «час настав». Але чи справді це так? Чи можна ставити в прямий причинно-наслідковий зв'язок приліт ракети в один, нехай і дуже значущий, храм і рішення про статус усієї Церкви? Давайте розбиратися.
Собор у Феофанії: Від любові до ненависті
Відразу позначимо свою позицію: таке серйозне рішення, як автокефалія, має прийматися виключно з церковних міркувань, бути обґрунтованим канонічно та екклезіологічно і не залежати від політичної повістки. Зрозуміло, що такої автокефалії в історії Церкви не було. Так само як очевидно, що практично всі автокефалії були якщо не самопроголошені, то «дарувалися» за серйозної участі влади. Але ж це не означає, що ми не повинні прагнути до ідеалу?
Так от, відкинувши убік емоції, спробуємо проаналізувати ту ситуацію, яку ми зараз спостерігаємо. І перше запитання, яке ми ставимо, полягає в тому, хто саме намагається через збір підписів тиснути на Блаженнішого. Припускаємо, що один із авторів цієї петиції – заборонений у служінні священник Дніпропетровської єпархії Андрій Пінчук. Факт немаловажний, оскільки ця людина настільки сильно дискредитувала себе в очах вірян і духовенства УПЦ, що будь-яка її «церковна» ініціатива сприймається не інакше як провокація. І це звернення – підтвердження цьому.
Практично на самому його початку жорстко критикується Собор УПЦ у Феофанії. Тому що, пише автор (або автори), «як показав час», рішення, ухвалені на цьому Соборі, «виявилися половинчастими і давали простір для протилежних трактувань».
Якщо автор цієї петиції − священник Андрій Пінчук, то дивно, що знадобилося так мало часу (трохи більше року), щоб зрозуміти «половинчастість рішень» Собору, адже ще зовсім недавно він же казав: «Я не вірив у нього (Собор, – Ред.) – чесно зізнаюся. Він був схожий на темну кімнату, де темрява ось-ось загусне і покриє всіх. І раптом Хтось невидимий дістає з-під спуду світильник, щоб він світив усім. Це саме те, що сталося на Соборі. Мені навіть здається, що осмислення всього, що сталося там, стане можливим через багато-багато десятиліть – навіть не років. Тому що це справді велика подія».
І ось зараз ця «велика подія», за словами Пінчука, «поставила більше запитань, ніж дала відповідей», бо «реального розриву з РПЦ не сталося», оскільки не було проголошено автокефалію.
Хоча, знову ж таки, нещодавно імовірний автор петиції говорив речі прямо протилежні. Наприклад, що УПЦ апелює до Грамоти Патріарха Алексія про незалежність в управлінні – це, за словами Пінчука, «геніальний хід». «Це нас позбавляє принизливої і, на мій погляд, абсолютно не зрозумілої ситуації подання якогось прохання до Синоду РПЦ чи Архієрейського Собору РПЦ, мовляв, дайте нам автокефалію. А так ми просто говоримо: "Ось, у нас є Грамота, ми її трохи розширили..." Це такий геніальний хід! На нього взагалі ніхто не чекав». І далі він продовжує: «Блаженніший Митрополит Онуфрій не використовував слово "автокефалія". У цьому − мудрість. Самсонівська (мабуть, Пінчук хотів сказати Соломонова, – Ред.). Тому що у нас 30 років у Церкві була пропаганда проти автокефалії. Саме слово вже набуло негативного забарвлення. І це правильно, що його прибрали – воно просто ріже слух. Має минути час».
Тобто рік тому священник Андрій Пінчук казав, що на Соборі все було зроблено правильно, а тепер вважає, що ні. З чим пов'язана така різка зміна позиції? Із влученням ракети в одеський Преображенський храм? Навряд. Бо російські ракети та снаряди й раніше били по українських святинях та храмах УПЦ. Лише за офіційною інформацією за час ведення бойових дій було пошкоджено або зруйновано понад 240 храмів УПЦ. Чим ці храми гірші за кафедральний собор Одеси? Чому після руйнування тих церков не з'являлися такі петиції? Адже кожна з них – той самий Дім Божий, де відбувалася Євхаристія. А сама війна Росії проти України – хіба не достатній привід для того, щоб ставити питання про автокефалію? І взагалі, хіба якась одна подія має бути основою для епохальних рішень усієї Церкви? Адже вони приймаються на віки та тисячоліття.
У чому причина прохання про автокефалію?
З іншого боку, чим удар по Преображенському собору Одеси відрізняється від удару кувалдою по дверях такого ж Преображенського собору, але у Білій Церкві? На нашу думку – нічим. Тоді чому автор петиції вимагає «розірвати єдність» із РПЦ і водночас вимагає вибудовувати діалог із ПЦУ? Погодьтеся, що це подвійні стандарти. Тому виникає враження, що влучання ракети у вівтар одеського кафедрального собору – лише привід для появи петиції Пінчука. Причина ж її – чиєсь «переконливе прохання». Чиє саме − можна здогадатися з кількох фраз звернення.
Наприклад, Пінчук вважає, що «реального розриву з РПЦ не сталося» і «саме за таких обставин, майже через рік після початку війни, державна влада взяла курс на ліквідацію УПЦ». Далі він каже, що звертається до Блаженнішого, «а не до органів цивільної влади», принагідно даючи зрозуміти, що держава мала «підставу висловлювати претензії до нашої Церкви».
Так і це не новина: держава висловлює свої претензії до УПЦ практично весь час – від початку незалежності України. Здебільшого всі ці претензії не тільки не підтверджені фактами, а й надумані чи навіть брехливі. Спиратися на них як на аргумент для обґрунтування необхідності автокефалії – значить не лише йти на поводі влади, а й визнати «правильність» усіх цих претензій. А зробити це – значить погодитися з аргументами ворогів нашої Церкви, що виливають на неї потоки бруду. Навряд чи віруючі зрадіють такій перспективі.
Автокефалія – це помста?
Так, у країні війна. Так, у цій ситуації священноначалля РПЦ показало себе з найгіршого боку, фактично зруйнувавши ним самим створювану упродовж десятків років ідею про «незбіг кордонів Церкви і держави». У них якраз все чітко збігається. Не збігається у нас.
Але чи маємо ми чинити так само? Чи повинні ми мститися за порушення канонів порушенням канонів? Хіба говорить десь Христос, що якщо в тебе вкрали, то й ти вкради?
Ні. Він каже, щоб ми з іншими вчиняли так, як хотіли б, щоб вчиняли з нами. А отже, якщо РПЦ краде в нас наші єпархії на Сході України, ми не маємо робити те саме. Якщо ієрархи РПЦ дозволяють собі образливі висловлювання, що межують із нормами пристойності, ми не повинні робити те саме. І якщо вони забули, Хто Такий Христос, то це не привід для того, щоб забули й ми.
Не можна мстити автокефалією за віджаті єпархії. Автокефалія має стати результатом серйозної роботи в сфері богослов'я, еклезіології та канонічного права, і приймати її треба виходячи з потреб Церкви, а не держави.
Що робити з Фанаром?
Наприкінці автор висловлює ще одну думку, яка може пролити додаткове світло на справжні причини написання цього звернення.
Він каже, що рух УПЦ до автокефалії не може бути успішним «без повернення до молитовної єдності зі Вселенським патріархом та взагалі всіма Церквами, які визнали ПЦУ». І ось тут ми погодимося – не може. Автокефалія УПЦ вимагає комплексного підходу та повинна вирішити наявні проблеми, а не створювати нові. Ну, проголосимо автокефалію, і що? Фанар її не визнає, як не визнають її й грецькі Церкви. Так само не визнає РПЦ, оголосивши про розкол. Є сумніви, що визнають інші Церкви. Що тоді?
Тоді або залишатися у статусі розкольників, або ж… приєднуватися до ПЦУ. Саме про це, до речі, мріють усі північні критики УПЦ, які спати не можуть спокійно доти, доки УПЦ не буде оголошена «розкольницькою структурою».
Висновок із усього цього очевидний: ініціатори листа, які зарекомендували себе як провокатори та маніпулятори, вирішили на хвилі обурення з приводу вибуху в одеському соборі не врятувати УПЦ, а увігнати її у круте піке, вихід з якого може бути лише один – катапультуватися в розкол. Собор УПЦ та проголошення автокефалії їм потрібні лише для цього.
Але хоч би як емоції не переповнювали нас, завжди пам'ятаймо, що будь-які соборні рішення мають бути прийняті Духом Святим, а не в стані образи та істерики.
