Притча: Про бідну стареньку
Жила собі бідна старенька. І була в неї дуже зла сусідка. Аж раптом помітила сусідка: як тільки вона пече хліб, у старенької теж з труби йде дим, ніби хліб печеться.
– Невже ця жебрачка теж розбагатіла? – здивувалася сусідка. – Треба зазирнути до неї, перевірити.
Заходить сусідка до старенької, а та дійсно коровай з печі виймає.
Посадила стара сусідку за стіл, свіжим хлібом її пригощає.
Здивувалася сусідка:
– Звідки ж у тебе хліб? Недавно ти була бідніша за бідного, а тепер щодня хліби печеш?
І старенька розповіла їй, що втомилася вона від дорікань у бідності. І стала димлячу головню в піч підкладати, коли сусідка бралася хліб пекти. Тиждень так проходить, інший, ось старенька і придумала:
– А дай-но я буду Бога про милість Його просити щоразу, як головню у піч кладу.
Так і стала робити. Поклала вона головню до печі, помолилася, і раптом хтось стукає у віконце. Стоїть старий жебрак, весь у лахмітті, хлібця просить. А хліба ж у хаті ані шматочка. Віддала старенька діду останню свою картоплину. Той її з'їв та знову хліба просить.
– Звідки ж я тобі, старече, хліба візьму? – питається старенька.
– А ти з печі дістань, – відповідає дідусь.
Заглянула бабуся в піч, а там і справді готовий коровай лежить. Зойкнула вона, дістала коровай з печі, стала дідка годувати. Він з'їв увесь коровай та ще просить.
– Немає в мене більше хліба, – говорить старенька.
– А ти знову з печі дістань, – каже дідок.
Дивиться бабуся – там знову коровай лежить.
Дістає вона коровай з печі, а сама вголос дивується:
– До яких же пір Бог хліби мені буде дарувати?
– А до тих пір, поки з чистим серцем будеш ділитися з усіма голодними, – відповів старий.
Ось відтоді й не закінчується ніколи в хатині у доброї старенької хліб.
