Богослов'я Краси

Ще підлітком я ставив собі питання: чому навколишні звуки природи, навіть найгучніші, не дратують психіку і не діють на нерви так, як ті, які видають знаряддя праці. Дзижчання бензопили, звук працюючого транспорту, робота дрилі дратують, а гуркіт моря, шум вітру, навіть дуже сильні – ні. Є якась особлива гармонія співзвуччя світу і нашої душі. Те, що не може бути сприйняте душею як гармонія, викликає в ній відчуження.

Те ж саме можна сказати і про наш зір. Заводи, повз які я проїжджаю в тролейбусі, з їхніми паруючими від доменних печей трубами, вагонами, кострубато-сірими будинками завжди викликали у мене в душі почуття пригніченості й депресії. У той час як споглядання сірого гірського пейзажу чи простого переораного поля ніколи не діяло гнітюче.

Це ж стосується й інших відчуттів – смаку, запаху. Є всередині людини якийсь детектор гармонії і краси. Але в той самий час ми бачимо, що людина сама, власноруч породжує потворність, або ще того гірше – демонічну красу. Щось є демонічне у величній музиці Вагнера, в «демонах» Врубеля.

Чому людина «починає з ідеалу Мадонни, а закінчує ідеалом содомським» – запитує Достоєвський і одразу ж відповідає: тому що «тут диявол з Богом бореться, а поле битви – серця людей». Дмитро Карамазов говорить: «Краса – це страшна і жахлива річ, страшна, бо невизначима, а визначити не можна, тому що Бог поставив одні загадки. Тут берега сходяться, тут всі протиріччя разом живуть».

«Красо! Чи з неба ти, чи з темної безодні? В твоєму погляді покара і вина» – запитує Бодлер. Єву спокусила саме краса плоду, запропонованого їй змієм: вона побачила, що він приємний. Саме зачарування красою може виявитись пасткою, яка перетворює красу з таїнства на ідола. Краса стає самоціллю замість того, щоб спрямовувати увись.

Лорд Байрон був не зовсім неправий, кажучи про «дар пагубний чудової краси». Однак він не був і повністю правий. Цікавіше дивитися на світ, ніж на тінь. На перший погляд, твердження про те, що «краса врятує світ», дійсно може здатися сентиментальним і далеким від життя. Чи є взагалі сенс говорити про спасіння через красу перед обличчям незліченних трагедій, з якими ми стикаємось. Тим не менш слова Достоєвського пропонують нам дуже важливий ключ до розгадки зла, вказуючи на те, що страждання і скорботи можуть бути викуплені і преображені.

Краса Бога

Краса Бога виводить людину за межі самої себе і наче магніт притягує до нього. Вона пробуджує в нас «eros», відчуття сильного бажання і томління, які К. С. Льюїс у своїй автобіографії називає «радістю». У кожному з нас живе туга за красою, жага чогось, захованого глибоко в нашій підсвідомості, того, що було відомо нам у далекому минулому, однак зараз, чомусь, нам не підвладно. Тим самим краса вабить і турбує нас своїм магнетизмом і чарівністю. Божественна краса виражає притягальну силу Бога.

У Біблії неодноразово йдеться саме про Красу Бога: «Одного прошу я від Господа... оглядати Господню приємність» (Пс 27/26:4). При Преображенні Христа на горі Фавор, де найвищою мірою розкрилася божественна краса Боголюдини, святий Петро багатозначно каже: «Добре "kalori" бути нам тут» (Мт 17:4). Слово «kalori» – похідне від грецького слова «kalos», що означає «красивий». Для Петра гора Фавор – місце краси Бога.

Слова Іісуса «Я пастир добрий (kalos)» можна з такою ж, якщо не з більшою точністю витлумачити так: «Я пастир красивий (hopoemen ho kalos)». Цієї версії дотримувався архімандрит Лев Жилле.

Божественна краса не є просто характеристика властивості Бога, це ще і всеосяжна туга притягу тварі.

Для Діонісія Ареопагіта краса Бога – це першопричина і одночасно мета всіх створених істот. Він пише: «З цієї краси виходить усе існуюче... Краса об'єднує усі речі і є джерелом всіх речей. Це велика творча першопричина, яка пробуджує світ і зберігає буття всіх речей за допомогою властивого їм жадання краси»

Відправна точка одночасно є кінцевою. Жадання «eros» нествореної краси об'єднує всі створені істоти і з'єднує їх в одному міцному і гармонійному цілому. Якщо такий всеосяжний масштаб божественної краси, то що сказати про красу створену? Вона існує, головним чином, на трьох рівнях: речей, людей та священнодіянь, іншими словами – це краса природи, краса ангелів і святих, а також краса літургійного богослужіння.

Краса природи

 
Краса природи особливо підкреслюється у завершенні розповіді про створення світу у Книзі Буття: «І побачив Бог усе, що вчинив, і ото, вельми добре воно». У грецькій версії Старого Завіту (Септуагінті) вираз «дуже добрий» передається словами, які можуть бути перекладені не лише як «вельми добре», але і як «дуже гарне».

Цінність створеної краси в рівній мірі підтверджується трійковою побудовою християнського життя, про що неодноразово говорили духовні автори християнського Сходу, починаючи з Орігена і Євагрія Понтійського. Сокровенний шлях розрізняє три стадії або рівня: practici («активне життя»), physiki («споглядання природи») і theologia («споглядання Бога»). Шлях починається з активних аскетичних зусиль, з боротьби за те, щоб уникати гріховних вчинків, викорінювати негативні думки або пристрасті, і таким чином досягти духовної свободи. Шлях завершується «богослов'ям», яке в цьому контексті означає бачення Бога, єднання в любові з Пресвятою Трійцею. Але між цими двома рівнями знаходиться проміжна стадія – «природне споглядання», або «споглядання природи».

Є розповідь про одного афонського відлюдника, чия келія була на вершині скелі, зверненої до моря. Щовечора він сидів на виступі скелі, спостерігаючи за заходом сонця. Потім він йшов до своєї каплиці для звершення нічного бдіння. Одного разу у нього оселився учень, молодий монах з енергійним характером. Старець звелів йому щовечора сидіти поряд з ним, поки він спостерігає за заходом сонця. Через якийсь час учень став виявляти нетерпіння. «Це прекрасний вид, – сказав він, – але ми милувалися ним вчора і за день до цього. У чому сенс щовечірнього спостерігання? Що ви робите, поки сидите тут, спостерігаючи за тим, як сідає сонце?» І старець відповів: «Я збираю паливо».

Зовнішня краса видимого створення допомагала йому готуватися до нічної молитви, під час якої він прагнув до внутрішньої краси Царства Небесного. Виявляючи присутність Бога в природі, він міг потім без зусиль знайти Бога в глибинах власного серця. Спостерігаючи за заходом, він «збирав паливо» – матеріал, який надаватиме йому сили у майбутньому таємному богопізнанні, що незабаром мало відбутись. Такою була картина його духовного шляху: через створення до Творця, від «фізики» до «богослов'я», від «споглядання природи» до споглядання Бога.

Краса святих

«Споглядати природу» означає не тільки знаходити Бога у кожній створеній речі, але також, що набагато глибше, виявляти Його в кожній людині. За словами Олександра Шмемана, «християнином є той, хто, куди б він не дивився, скрізь знайде Христа і радітиме з Ним». Аскетизм, згідно Флоренського, створює не стільки «добру», скільки «красиву» людину. Святі красиві не чуттєвою чи фізичною красою, не красою, яка оцінюється світськими «естетичними» критеріями, а абстрактною, духовною красою.

Ця духовна краса насамперед проявляється у Марії, Матері Божої. За словами преподобного Єфрема Сиріна, вона є найвищим виразом створеної краси. Після Пресвятої Діви Марії уособленням краси є святі ангели. У своїх суворих ієрархіях вони, за словами святого Діонісія Ареопагіта, представляються «символом Божественної Краси». Краса святих підкреслюється словами з книги пророка Ісаї: «Які гарні на горах ноги благовісника, що звіщає про мир» (Іс 52:7; Рим 10:15). Вона яскраво акцентується також в описі святого преподобного Серафима Саровського, який був даний прочанкою Н. Аксаковою: «Всі ми, бідні й багаті, чекали його, стовпившись біля входу в храм. Коли він з'явився в дверях церкви, погляди всіх присутніх спрямувалися на нього. Він повільно спустився сходами, і, незважаючи на легку кульгавість та горб, він здавався і насправді був надзвичайно красивий». Духовна краса святих була такою, що достатньо було лише одного погляду на них, одного бачення їх світлого лику, щоб в душу входив мир.

Краса Літургії

У богослужінні красиво все: простір церковних будівель, ікони, річний статут служб. За словами отця Сергія Булгакова, «людина покликана бути творцем не для того лише, щоб споглядати красу світу, але і для того, щоб виражати її». Іконографія – це «участь людини в преображенні світу». Церковні піснеспіви - це відгук землі на музику Неба. Не тільки музика Неба відображається у Церковному богослужінні, але і весь створений Космос присутній в мікросвіті парафіяльної церковки. Історія світу, його сьогодення, минуле і майбутнє застигають тут у вічно нерухомому спогляданні вічності.

Здатність осягати красу, як божественну, так і створену, має на увазі щось набагато більше, ніж наші суб'єктивні «естетичні» уподобання. На рівні духу краса співіснує з істиною. З теофаничної точки зору красу як прояв присутності і сили Бога можна назвати «символічною» в буквальному сенсі цього слова. «Symbolon», від дієслова «symballo» – «зводжу разом» або «з'єдную», – це те, що приводить в правильне співвідношення і об'єднує два різних рівня реальності.

Таким чином, Святі Дари в Євхаристії грецькі отці Церкви називають «символами», але не в сенсі знаків візуального нагадування, а в сенсі безпосередньої і дієвої присутності Тіла та Крові Христа. З іншого боку, святі ікони передають молільникам відчуття присутності зображених на них святих. Це відноситься і до будь-якого прояву краси у створених речах: така краса є символічною в тому сенсі, що вона уособлює божественне. Таким шляхом краса призводить Бога до нас, а нас до Бога; це двосторонні вхідні двері. Тому краса наділяється священною силою, виступаючи провідником Божої благодаті, дієвим засобом очищення від гріхів та зцілення.

Ми можемо без будь-якої сентиментальності сказати, що «краса врятує світ», виходячи з крайньої важливості того, що преображення Христа, Його Розп'яття і Воскресіння по суті пов'язані одне з одним, як аспекти однієї трагедії, нероздільної таємниці. Преображення як прояв нествореної краси тісно пов'язане з хрестом. Хрест, в свою чергу, не повинен відокремлюватись від Воскресіння. Хрест виявляє красу болю і смерті, воскресіння – красу за межами смерті.

Отже, в служінні Христа краса охоплює і темряву, і світло, і приниження, і славу. Краса, втілена Христом Спасителем і передана Ним членам тіла Його, – це, перш за все, складна і ранима краса, і саме з цієї причини це краса, яка дійсно може врятувати світ. Божественна краса, так само як і краса створена, якою Бог наділив свій світ, не пропонує нам шлях в обхід страждань. Насправді вона пропонує шлях, що проходить через страждання і веде за його межі.

Незважаючи на наслідки гріхопадіння і на нашу глибоку гріховність, світ залишається створенням Божим. Він не перестав бути «абсолютно красивим». Незважаючи на відчуження і страждання людей, серед нас все ще присутня Божественна краса, як і раніше, дієва, яка постійно зцілює та преображає. Навіть зараз краса рятує світ, і вона завжди буде продовжувати робити це. Це краса Бога, який повністю охоплює біль створеного Ним світу, краса Бога, який помер на Хресті і на третій день переможно Воскрес з мертвих.

Фото на превью – Сергій Фандиков