Автономія УПЦ та усунення Донецького митрополита
24 жовтня 2024 року Синод Руської Православної Церкви ухвалив рішення звільнити митрополита Іларіона з кафедри Донецької єпархії та відправити його на спокій. Що означає це рішення для УПЦ?
24 жовтня 2024 року Синод Руської Православної Церкви ухвалив рішення звільнити митрополита Іларіона з кафедри Донецької єпархії та відправити його на спокій. Це рішення було ухвалено в односторонньому порядку, без погодження з Українською Православною Церквою, незважаючи на те, що для представників Московського патріархату УПЦ на словах і на папері визнана самокерованою Церквою. У цій статті ми спробуємо торкнутися канонічних та етичних аспектів цього рішення, а також розглянемо його наслідки для УПЦ і всього православного світу.
Про що говорить Грамота Патріарха Алексія II?
У 1990 році Патріарх Алексій II видав Томос, згідно з яким УПЦ визнана автономною та самоврядною Церквою у складі РПЦ. Цей документ чітко наказує, що УПЦ – абсолютно незалежна в управлінні внутрішніми справами, а отже, самостійно призначає та зміщує єпископів або створює та скасовує єпархії.
Донецька єпархія, розташована у східній частині України, з 1996 року знаходилася під керівництвом митрополита Іларіона, який зробив для неї неймовірно багато (чого вартий лише той факт, що на початку його служіння в Донецьку був десяток храмів, а зараз – понад сотню).
Також в умовах конфлікту, що триває з 2014 року на Донбасі, митрополит Іларіон займав послідовну миротворчу позицію, намагаючись бути людиною, завдання якої максимально пом'якшити біль своєї пастви через воєнні дії. Саме з цієї причини владика для величезної кількості людей, які живуть на Донбасі – моральний і духовний авторитет.
У цьому світлі рішення Синоду РПЦ зняти його з посади без дотримання (хоча б формально) звичайних процедур, прописаних у статуті самої РПЦ, сприймається як вкрай проблемний крок.
Ставлення РПЦ до автономії УПЦ
Згідно зі статутом РПЦ, УПЦ визнається самоврядною церквою з правом самостійно керувати внутрішніми справами. Цей статут прямо вказує на те, що питання, такі як призначення чи зміщення єпископів, входять до юрисдикції самої УПЦ.
Визнання самоврядного статусу – не просто формальність, а й зобов'язання поважати автономію УПЦ та її право на самостійне вирішення питань, пов'язаних із потребами та викликами Української Православної Церкви та її вірян.
Крім того, дарування самостійного статусу УПЦ передбачає повагу до її Статуту, в якому чітко сказано, що рішення щодо призначення або усунення єпископів мають прийматися Синодом УПЦ або Собором єпископів УПЦ.
Однак у випадку з митрополитом Іларіоном Синод РПЦ ухвалив рішення в односторонньому порядку, що:
1. Вказує на неповагу до УПЦ;
2. Говорить про нездатність керівництва РПЦ дотримуватися своїх же обіцянок і домовленостей;
3. Є суттєвим перевищенням канонічних повноважень.
Порушення канонів у справі митрополита Іларіона
Канонічне право завжди наголошувало на важливості дотримання юрисдикційних кордонів між Православними Церквами. Цей принцип має допомогти зберегти єдність та взаємну повагу між різними православними юрисдикціями. Саме до цього принципу апелювала Московська Патріархія у 2018 році, коли Патріарх Варфоломій видав Томос для ПЦУ.
Восьмий канон Третього Вселенського Собору прямо забороняє будь-якому єпископу втручатися в юрисдикцію іншого єпископа. Читаємо: «Щоб ніхто з боголюбезніших єпископів не простягав влади на іншу єпархію, яка перш і спочатку не була під рукою його, або його попередників: але той, хто простяг, і насильно якусь єпархію собі підпорядкував, нехай віддасть її: нехай не порушуються правила отців: нехай не вкрадається, під виглядом священнодійства, гордість влади мирської: і нехай не втратимо помалу, непомітно, і свободи, яку дарував нам кров'ю Своєю Господь наш Ісус Христос, визволитель усіх людей».
Так само Другий канон Другого Вселенського Собору наголошує на необхідності поважати юрисдикційні кордони, застерігаючи від будь-яких спроб однієї Церкви взяти під контроль територію іншої:
«Не бувши запрошені, єпископи нехай не переходять за межі своєї області для висвячення або будь-якого іншого церковного розпорядження. При збереженні ж вищеписаного правила про церковні області, явно є, що справи будь-які області благовстановлювати буде собор тієї ж області, як визначено в Нікеї».
З цих двох правил (а також із цілого ряду інших) стає цілком очевидним, що Священний Синод РПЦ не мав жодного права вторгатися на канонічну територію УПЦ і зміщувати з Донецької кафедри архієрея, який перебуває у її складі.
Втручаючись у внутрішні справи УПЦ без консультацій чи згоди, РПЦ не лише проігнорувала автономний статус УПЦ, а й порушила ті самі правила, порушенням яких вона дорікає Фанару.
Нагадаємо, що порушення канонів ставить під загрозу не лише єдність православного світу, а й підриває довіру віруючих до дій священноначалля. Приклад із Донецьким митрополитом, на жаль, свідчить про те, що РПЦ може бути готова пожертвувати канонічними принципами для затвердження свого впливу, що однозначно вже впливає на її взаємини з іншими Православними Церквами.
Усунення митрополита Лазаря Кримського: що спільного?
Ситуація у Донецькій єпархії різко контрастує із ставленням РПЦ до Кримської єпархії у 2022 році. У випадку з Кримом РПЦ хоча б формально дотримувалась встановленого протоколу, прийнявши «прохання» Кримської єпархії про перехід під пряме управління патріарха Кирила.
Це прохання, у свою чергу, ґрунтувалося на рішенні Синоду УПЦ, який «надав єпархіальним архієреям право самостійно приймати рішення з тих чи інших питань єпархіального життя» (хоча питання зміни юрисдикції до переліку питань єпархіального життя навряд чи входить). Потім формалізувала цей перехід, визнавши Кримську єпархію під особистим керуванням патріарха Кирила. Таким чином, нехай формально й із застереженнями, але у випадку з Кримом РПЦ спробувала створити хоча б видимість дотримання приписів канонічного права та Статуту УПЦ.
У випадку з Донецьком все було інакше: Донецька єпархія не просилася під особисте управління патріарха Кирила чи взагалі до РПЦ. Подібного прохання не було. РПЦ діяла в односторонньому порядку, втручаючись в управління єпархією без узгодження з УПЦ.
Природно, що таке рішення викликає питання щодо мотивів РПЦ. Тому що очевидно, що зняття митрополита Іларіона зумовлене не лише церковними, а й зовнішніми, політичними міркуваннями. Тому що до останнього часу митрополит Іларіон поминав Блаженнішого Митрополита Онуфрія, не хотів переходити під омофор Московського патріарха і неодноразово висловлювався за те, що не має наміру залишати УПЦ. Тому його просто прибрали – без спроб надати цьому процесу бодай видимості законності.
Етичні аспекти рішення РПЦ
Природно, що окрім канонічних і процедурних питань, дії РПЦ викликають також етичні питання. Митрополит Іларіон на момент рішення про відправлення його на спокій перебував на лікуванні в Німеччині та, за нашою інформацією, дізнався про рішення Синоду РПЦ із ЗМІ.
Таке ставлення до людини, яка майже 30 років провела на Донецькій кафедрі, суперечить навіть базовим нормам світського суспільства, не кажучи вже про християнське.
Рішення РПЦ у цьому випадку говорить, що інституційна влада важливіша за такі речі, як пастирська турбота про людину. Також розбиває той принцип, який роками проповідували представники РПЦ: «Церква не залежить від політичних кордонів, не залежить від політичної обстановки чи політичного моменту». Через ці принципи віряни УПЦ багато років страждали, були гнані та ненавидімі в українському суспільстві. Але на прикладі владики Іларіона виявилося, що для самої РПЦ ці принципи нічого не варті, що, звичайно ж, ставить під сумнів моральні засади, на яких ця Церква затверджує свої позиції.
Ми просто хочемо нагадати керівництву Руської Православної Церкви, що етичні обов'язки виходять за рамки дотримання процедур (яких у цьому випадку теж не було). Церква – це не адміністративна машина, в якій рішення ухвалюються без урахування людської особистості. Вчиняти так, як вчинили з митрополитом Іларіоном, означає розписатися в марності таких чеснот, як повага, турбота і чуйність, особливо стосовно тих, хто перебуває у вразливому становищі.
Наслідки для Православної Церкви та церковної єдності
Рішення РПЦ про втручання у внутрішні справи УПЦ є значною зміною у відносинах між УПЦ та РПЦ. Цей крок може показати, що для Руської Церкви автономія УПЦ є малозначущим фактором, яким можна знехтувати. Природно, що така позиція лише сприяє подальшій поляризації двох Церков, провокуючи керівництво УПЦ на ухвалення рішень, які потім будуть названі керівництвом РПЦ «неканонічними».
Це рішення може також вплинути на сприйняття РПЦ іншими Православними Церквами. Тому що, якщо РПЦ готова обходити канонічні норми для затвердження свого контролю над автономною Церквою, вона втрачає, по-перше, серйозний аргумент у дискусії з Фанаром, а по-друге, дає козир до рук Константинопольського патріархату, який тепер зможе його використати, щоб довести, що РПЦ сама порушує правила, до яких апелює.