«Лист УПЦ» владі: всі крапки над «і» поставлені, чекаємо на реакцію
Журналісти написали ДЕСС листа, де довели, що претензії влади до УПЦ надумані. І якщо після нього нічого не зміниться, ми зробимо висновки щодо щирості цих претензій.
У СПЖ вже розбирали публікацію редакції ресурсу «Діалог.тут» «Лист УПЦ у Помісні Православні Церкви – яким він міг би бути», де докладно аналізували його сильні та слабкі сторони. Але ось з'явився аналогічний «лист від УПЦ» від редакції «Діалог.тут», вже на адресу голови Держетнополітики Віктора Єленського. Тут викладається позиція Української Православної Церкви у відносинах із державою.
На нашу думку, цей лист від Діалог.тут потрапив «у точку». У ньому виважено та аргументовано аналізується весь спектр взаємовідносин УПЦ з державою та суспільством.
І цей документ виходить далеко за межі «звичайної» публікації одного з церковних ресурсів. Це маніфест, положення якого неможливо спростувати. Його, напевно, прочитає і глава Держетнополітики Віктор Єленський, і всі урядовці, які визначають політику держави щодо Церкви. І якщо після прочитання «Листа» в цій політиці нічого не зміниться, ми зможемо зробити щодо влади цілком певні висновки. Які − поговоримо після короткого викладу документа «Діалог.тут».
УПЦ на рівні документів заявила про свою патріотичність
Позицію Церкви з тих чи інших питань визначають офіційні заяви Предстоятеля та Синоду. В УПЦ задекларували свою підтримку Україні у перші дні та навіть години війни, коли далеко не всі сподівалися, що країна зможе відобразити вторгнення ворога. Це заяви Митрополита Онуфрія 24 лютого 2022 року та Синоду УПЦ 28 лютого 2022 року. У цих документах, по-перше, виражалася всезагальна підтримка Церкви українським воїнам, по-друге, висловлювалася підтримка суверенітету України, по-третє – в них прозвучало звернення до патріарха РПЦ із закликом сказати своє слово владі РФ для припинення кровопролитної війни.
Все це – незаперечні факти. Вони можуть комусь не подобатися, але ігнорувати їх не можна.
Чому не можна просто взяти і самопроголосити автокефалію
Діалог.тут цілком справедливо пише, що в Держетнополітики, по суті, вимагають від УПЦ, щоб вона проголосила власну самостійність (автокефалію). Але таке самопроголошення з великою ймовірністю призведе до того, що УПЦ опиниться у невизначеному канонічному статусі.
«Питання розколу, тобто можливості переходу нашої Церкви в статус структури, не визнаної світовим Православ'ям, дійсність таїнств якої може бути піддана сумніву, є найгострішим для нашого самоусвідомлення та усвідомлення багатьох наших вірних. Саме таким протягом двох десятиліть було становище «Київського патріархату», і ми свідомо прагнемо уникнути такої долі для нашої Церкви. Для нас це питання має більш пріоритетне значення, ніж формальне набуття статусу автокефальної Церкви через самопроголошення», – справедливо пишуть у Діалозі.
І ключовим питанням тут є Грамота Патріарха Олексія, в якій сказано, що УПЦ з'єднана зі Вселенською Церквою через РПЦ. Саме до цього пункту Грамоти є основні претензії Держетнополітики.
Це справді неоднозначне формулювання. Але зараз вірянам важливо, щоб будь-які непорозуміння було вирішено всередині Церкви, а не ззовні.
«У нашому розумінні таке формулювання підтверджує наш зв'язок зі світовим Православ'ям у той спосіб, який був можливий на момент оголошення цієї Грамоти. Найважливіший для нас зв'язок із вселенським Православ'ям, а як змінити ситуацію, щоб це робилося не через РПЦ, керівництво якої підтримало війну проти України, має бути предметом діалогу на всеправославному рівні», − сказано в документі Діалогу.
Ми можемо тут лише додати, що державу «здорової людини» взагалі не повинно цікавити питання тонкощів духовних зв'язків Церков. Владі можуть бути важливі лише адміністративні відносини. Грубо кажучи, виконують у Києві накази Москви чи ні, чи можливе через УПЦ поширення ідей «русского міра» чи ні. А Собор Української Православної Церкви від 27 травня 2022 року своїми рішеннями унеможливив таку можливість навіть у теорії.
УПЦ засуджує військову риторику РПЦ
Ще на Соборі УПЦ 27 травня 2022 року в одному з рішень було висловлено «незгоду з позицією Патріарха Московського і всієї Русі Кирила щодо війни в Україні».
Відтоді була низка заяв, які свідчать, що в УПЦ прямо протилежна позиція щодо війни в Україні, ніж та, яку висловлюють у РПЦ.
Діалог.тут нагадав Єленському про лист патріарху Кирилу митрополита Сумського Євлогія і про вкрай жорстке звернення архієпископа Арзицького Віктора.
Не приймає УПЦ і фактичну анексію своїх єпархій на Південному Сході України. Про це сказав Митрополит Онуфрій у своєму зверненні на День державності: «Частина наших єпархій та вірян опинилась на окупованій території. У нас часто немає зв'язку з ними, ми не можемо реально нічим їм допомогти, як молитися за них. Однак це наші єпархії, це наші люди, ми за них молимося, ми вважаємо їх нашими братами і сестрами, і очікуємо їх возз'єднання з нами в єдиній незалежній Україні».
Індивідуальна, а не колективна відповідальність
Так, в УПЦ є клірики, які займалися колабораціонізмом. Але в загальній кількості священнослужителів і ченців УПЦ – це крапля в морі, частка відсотка. Колаборанти є у будь-якій формації – серед держслужбовців, поліції, СБУ, навіть народних депутатів. І відсоток зрадників там часто набагато вищий, ніж в УПЦ. Тим не менш, ми не чуємо виразів на кшталт «московський мент» або «московський збушник», чуємо лише «московський піп». І це результат шаленої кампанії у ЗМІ, яку, на жаль, багато в чому підтримують і у владі.
Переведення у ПЦУ храмів не означають переходу туди людей
Діалог.тут справедливо вказує, що насильно переведені в ПЦУ храми стоять порожніми, а люди йдуть молитися у хати або пристосовані помешкання; що розпіарена «українська лавра ПЦУ» виявилася пустушкою – з 250 ченців до Думенка перейшов лише один. Тобто тиск влади на Церкву не дає жодного результату. Як пише Диалог.тут, ці методи «у свідомості суспільства себе вичерпали».
Боротьба проти УПЦ – це боротьба проти єдності країни
Діалог.тут констатує, що ієрархи УПЦ багато разів закликали до єдності українців і наголошували на тому, що репресії проти частини суспільства таку єдність руйнують.
Ми тут додамо заяву ексрадника ОП Олексія Арестовича, який казав, що до УПЦ зараховують себе щонайменше 6 млн українців. Адже за останніми даними щодо кількості населення, це майже чверть усіх жителів країни.
«Ми ж хочемо нормальну державу чи хочемо бути ідіотами для примітивної технології розколу? Це ж політтехнологія, а не культурна політика. Все дуже просто: або ми поводимося як розумні люди, або як ідіоти. Ми поки що поводимося, як ідіоти», – сказав Арестович. І хіба з ним можна не погодитись?
У Діалозі.тут справедливо пишуть Єленському, що «політика з переходу парафій від УПЦ до ПЦУ, за даними підпорядкованої Вам Державної служби, замість об'єднання країни в боротьбі проти зовнішнього ворога скоріше ділить Україну на дві частини». І це очевидна правда.
Влада реально може допомогти УПЦ
Діалог.тут пропонує владі замість репресій проти УПЦ зробити кроки, які реально можуть принести користь мільйонам українців – допомогти в організації діалогу на всеправославному рівні. Чи може це зробити влада? Безперечно. Але запитання: чи є в неї таке бажання?
***
Лист діалогівців – дуже фактологічний. Можливо, його можна було б ще доповнити, наприклад, тим фактом, що на фронті воює величезна кількість вірян УПЦ, включаючи синів і родичів священників. Але загалом цей документ повністю розкриває всю суть взаємовідносин влади та УПЦ, розкладає їх «по полицях». У ньому наведено аргументи, які об'єктивна людина (наголошуємо: об'єктивна) проігнорувати та спростувати не може.
І якщо після його публікації у Єленського, його ДЕСС та інших органів нічого щодо УПЦ не зміниться, це означатиме лише одне – всі їхні вимоги та претензії до Церкви – це просто вимоги та претензії. Виконає їх УПЦ, то з'являться наступні, за ними – ще якісь і так далі.
Це чимось нагадує «побажання» Україні з боку західних партнерів щодо вступу в НАТО та ЄС. Одні умови змінюються іншими, третіми і т.д. І всі розуміють, що просто нас там не хочуть бачити, а чергові вимоги – це приводи, якими вони виправдовують своє небажання приймати нас.
Нині дуже важливо розуміти, наскільки влада щира у своїх вимогах до УПЦ. Це нам дасть можливість уникнути зайвих рухів у пошуках виходу з кризи. Адже ми можемо «довго і наполегливо» заповнювати петиції, писати відкриті листи, декларувати свою величезну допомогу фронту, доводити всіма способами свою підтримку країні тощо. Але якщо в результаті виявиться, що все це просто даремно витрачений час? Якщо владі потрібно від нас зовсім інше – готовність виконувати всі її вимоги: не тільки в адміністративному плані, а й у канонічному (що вже зараз відбувається) і догматичному (може статися завтра)?
Що тоді? Покірно «йти до кінця», аби не засмучувати можновладців, чи все ж таки сказати своє тверде «ні»? Адже всі наведені Діалогом факти вказують на те, що УПЦ переслідують із абсолютно надуманих причин, а тому кінця й краю не буде нашим «зреченням», поки ми не опинимося поза Церквою. Або ж це план з руйнування не лише УПЦ, а й усієї України, оскільки цілеспрямоване нацьковування одних українців із іншими – це не що інше, як знищення держави.
І люди, які це роблять, навряд чи розраховують тут жити, навряд чи розраховують, що тут житимуть їхні діти. Можливо, такі слова виглядають конспірологічно, але по-іншому все, що відбувається, пояснити дуже складно.
