Націоналізм – релігія, а Бандера – її пророк?!

1 січня більшість українських громадян святкували Новий рік, що настав. Але для українських націоналістів цей день асоціюється не з новорічним застіллям, а з днем народження їхнього головного ідеолога – Степана Бандери. Відсвяткували його традиційною смолоскипною ходою, що стала вже звичним видовищем для України. Втім, цього разу увагу автора привернув один з плакатів із шокуючим написом «Наша релігія – націоналізм. Наш пророк – Степан Бандера». На наш погляд, це гасло демонструє характерну особливість будь-якого націоналізму – бажання стати на місце релігії та замінити релігійні смисли екзальтованим етатизмом. Українські націоналісти, схоже, вже й не приховують цього.

Факельні марши, надривні речівки, культ особи дуже нагадують язичницьку обрядовість. Якщо поміркувати, можна прийти до висновку, що язичництво – це логічне завершення еволюції націоналізму як такого, і навпаки, націоналізм – це вища форма розвитку язичництва. В цьому контексті надзвичайно небезпечним є вплив націоналізму на Церкву. А цей вплив в Україні має місце. Націоналістичні рухи підтримує і Київський патріархат, і Українська греко-католицька Церква.

Представники Київського патріархату ще у 90-ті роки регулярно з'являлися на партійних зборах Руху та інших партій, що позиціонували себе як націонал-демократичні або націоналістичні. Сьогодні підтримкою УПЦ КП користується «Всеукраїнське об'єднання «Свобода» та «Правий сектор». У вересні 2015 року лідер Київського патріархату Філарет виступив на захист «свободівця» Юрія Сиротюка, підозрюваного в організації заворушень під Верховною Радою 31 серпня того ж року, які призвели до загибелі декількох нацгвардійців. У виступах спікерів Київського патріархату все частіше лунають прославлення представників ОУН та УПА, яких єпископ УПЦ КП Михайло Зінкевич навіть назвав «святими».

Подібна підтримка, звісно, не «безкоштовна». І «Свобода», і «Правий сектор» у свою чергу активно підтримують Київський патріархат. Ця підтримка виражається в активних акціях, спрямованих проти Української Православної Церкви під предстоятельством Митрополита Онуфрія. «Правий сектор» також надає силову підтримку УПЦ КП у рейдерських захопленнях храмів УПЦ, у залякуваннях та фізичному насильстві по відношенню до парафіян канонічної церкви.

Що стосується УГКЦ, то вже давно став «притчею во язицех» виступ уніатського священика Михайла Арсенича біля пам'ятника Бандери у 2010 році із закликами боротися з «жидами», «москалями», комуністами і «взяти до рук зброю». На жаль, виступ Михайла Арсенича, що містить відверте розпалювання міжнаціональної ворожнечі, не отримав належної оцінки правоохоронних та церковних органів. Священик відбувся лише «канонічним попередженням» від церковного керівництва та місячним «покаянням» у монастирі.

У листопаді 2013 року екс-глава УГКЦ Любомир Гузар, який має значний вплив на паству, заявив, що «бути націоналістом – це добре. Багато народів земної кулі, незалежно від рівня своєї культури, пишаються своїм націоналізмом». Хоча кілька місяців до цього стверджував, що «націоналізм не може бути християнською чеснотою, тому що він не є досконалим, робить людину дещо обмеженою, адже націоналіст любить лише своє».

Така роздвоєна самосвідомість характерна для греко-католиків. З одного боку, Католицька Церква ніби запобігає проявам націоналізму, але з іншого – значна частина історії УГКЦ замішана на співпраці з націоналістичними рухами. Єпископи греко-католицької церкви на початку Другої світової війни в цілому благословляли діяльність Організації Українських Націоналістів, чому є чимало підтверджень.

Не дивно, що ми не почуємо засудження або критики у бік сучасних українських націоналістів від уніатів чи Київського патріархату. Для них це все одно, що «пиляти сук», на якому вони сидять. Однак такий «симбіоз» націоналізму та релігії призведе до того, що християнство у «патріотичних» церквах буде заміщено язичництвом у християнській обгортці. Націоналізм прагне до тотальної влади над переконаннями людини, тому його неможливо контролювати або тримати в рамках.

Керівництво УГКЦ та УПЦ КП вважають, що це вони використовують націоналістичні рухи, проте насправді все навпаки – це націоналісти використовують їх у своїх інтересах. І чим далі, тим більше уніати і розкольники грузнуть у політичному болоті і політичному дискурсі, перетворюючись на ідеологічний придаток націоналістичних партій.

У храмах Київського патріархату часто можна побачити дивне поєднання державних та релігійних символів. Наприклад, тризуб над царськими вратами або входом у храм, велика кількість синьо-жовтих стрічок, етнічних орнаментів, прапорів і т. д. На хресних ходах УПЦ КП частіше звучать народні пісні, ніж молитви.

Втім, навіть язичницька перверсія церковності не завжди задовольняє націоналістів, і вони звертаються до суто язичницької символіки. Відомий полк «Азов» встановив у себе на базі в Маріуполі дерев'яну статую слов'янського язичницького божества Перуна. По-язичницьки похмуро виглядала і церемонія, проведена Азовом, в честь загиблих однополчан.

Схильність до язичництва спостерігається й у російських націоналістичних сил. Що підтверджує нашу тезу про сутнісний зв'язок націоналізму та язичництва. На наш погляд, всі українські церкви і конфесії повинні уникати націоналістичної риторики. Дуже вдалим у цьому контексті є вислів Предстоятеля УПЦ Митрополита Онуфрія: «Ми ніякий ні руський, ні український мир не будуємо. Ми будуємо мир Божий. Ми хочемо цього миру. Якщо мир Божий буде в нас, то й Україна буде хорошою державою, сильною, могутньою. Якщо Бога з нами не буде, то ми будемо жалюгідними і нещасними».

Не Церква повинна вдаватися до допомоги держави і політики, але держава повинна керуватися базовими християнськими принципами, не примушуючи при цьому Церкву освячувати кожну свою дію. У демократичній державі Церква має служити голосом совісті та головним критиком суспільства. Підкреслимо: не тільки держави, але й суспільства загалом. Можна критикувати державу, заграючи при цьому з низинними і грубими народними стихіями. Церква повинна мати мужність говорити суспільству неприємні речі. Засуджувати корупцію – це добре, чи вистачить сміливості у лідерів УПЦ КП та УГКЦ виступити проти націоналістичних перекосів в українському суспільстві?

Чому ані Філарет, ані Святослав Шевчук не засудили виступи Богдана Буткевича, який розмірковував про те, скільки потрібно вбити жителів Донбасу, не засудили заяви Дмитра Корчинського про концтабори для Донбасу та «американську» практику зі знищення окупованих територій, або Дмитра Гордона, який назвав жителів Донбасу «зомбованими дегенератами»? Чи розуміють вони, що радикалізація суспільства подібна до ядерної реакції – один раз запустиш, і вибуху насильства не уникнути?

Архієпископ Святослав красиво розмірковує про необхідність допомоги жителям Сходу України, але при цьому зберігає гробове мовчання з приводу вищевикладених образ на адресу донбасівців з боку українських журналістів і політичних діячів. Так само вчиняють і представники «Київського патріархату», які на західній Україні заявляють про те, що «ми поховаємо тих, хто дивиться на Північ» та називають російську мову «мовою окупанта», а коли приїжджають на Донбас, раптом різко змінюють свою риторику і говорять про те, що немає значення, якою мовою розмовляє людина.

Країна, у якій націоналістичний діяч минулого століття оголошується «пророком», приречена на повторення історичних помилок. Там, де немає місця істинним пророкам і істинній релігії, з'являються псевдорелігія та лжепророки.