Церква в Україні – бути чи не бути?

Сьогодні ми дуже багато, навіть більше, ніж слід було б, говоримо про різні загрози з боку державних та недержавних структур по відношенню до Української Православної Церкви. Дуже багато галасу щодо горезвісного законопроекту 4511, багато розмов про руйнування та захоплення храмів, про необґрунтований політичний тиск на Православ'я з боку ЗМІ та політиків. Вся ця стурбованість викликала у мене закономірне питання: «А чому ми про це так багато говоримо і пишемо»?

У мене виникло недобре відчуття, що ми вже не можемо уявити життя Церкви без того, щоб держава так чи інакше не визначала б її місце у суспільстві. Ми мислимо Церкву в якості соціального інституту, і інакше її життя уявити не можемо.

Воно і зрозуміло. За більш ніж тисячу років ми так звикли до цього, що іншої форми існування Церкви ми не можемо навіть уявити. Соціальна затребуваність у духовно-церковному інституті була такою, що дозволяла існувати Церкві в найбільш несприятливих для неї умовах. Навіть за Радянської влади, коли держава зовсім не потребувала Церкви, вона все ж отримала прописку і в головних законах СРСР, і в механізмі церковно-державних відносин.

А до цього й поготів вона відігравала в суспільстві ключову роль. Церква стала інструментом, за допомогою якого вдалося об'єднати розрізнені удільні князівства в єдину державу. Пізніше в церковне вчення міцно вписалась мілітаристична доктрина захисту Вітчизни. Так було потрібно державі. Але не було її ні у Христа, ні в Апостолів, ні в чернечій традиції Древньої Церкви, ні у вченні великих Древньої Церкви – жодного мілітаризму.

Першохристиянська Церква дотримувалась максималізму Христа. Її Царство було «не від світу сього», і воювати за царства цього, «що лежить у злі, світу» християни не збиралися, навіть якщо вони тимчасово перебували на його території. Вони воліли померти за віру і вірність своєму Царю і царству, і така смерть цілком укладалась в їх світогляд. «Мене гнали і вас будуть гнати», «Ви не від світу, були б від світу, світ би своє любив».

Християни вмирали, заколювались наче ягнята світом, для якого вони були асоціальним елементом, бо не грали з ним в одну гру. Війни, завоювання, експлуатація людей один одним, насильства та ін. для першохристиянської громади – це царина темряви і дія гріха у світі. Пізніше цю темряву загорнули в патріотичну упаковку і сказали – вірте, це і є вчення Бога. І повірили... Та так повірили, що і знищення корінних жителів Америки, і работоргівля, і хрестові походи, і вогнища інквізиції, і багато іншого зла світу благословлялося хресним знаменням.

Ми настільки вже зрослися зі шкурою держави, що не можемо уявити собі, що вона перестане нас любити, я вже не кажу про те, що вона може подати на розлучення з нами та вигнати зі своєї структури. Ми ображаємося, ми обурюємося, ми кричимо, що це не демократично, що ми поскаржимося в ООН, що ми взагалі-то хороші і любимо свою країну. Не можемо ми уявити свого життя без заступництва державного гімну, герба і писаних законів. Якщо розлучення, то як же нам жити, як вірити, як молитись?

Ми стали схожі на свійських звіряток держави, яких держава дуже давно одомашнила, а тепер ось погрожує випустити у природне середовище проживання. Ми в паніці! Як же нам там жити! Ми звикли біля печі, на припіку, щоб під столом у нас була тарілочка зі сметаною. Нам звично муркотіти і тертися об ногу «Великого (державного) брата».

Ми перестали бути собою, бути тими, ким ми повинні бути споконвіку – рабами Божими, а не державними. Нас Бог купив Своєю Кров'ю, а ми від Нього втекли до старого господаря – світу. Ми стали залежні від світу, в якому, як відомо, головує «пожадливість тілесна, і пожадливість очам і пиха життєва». А любов світу ненадійна.

В СРСР було все ж простіше: якось треба було додержувати міну ввічливості перед Заходом, і нас терпіли, хоч і згнітивши серце. А тепер справа стоїть зовсім інакше. Якщо в СРСР була Православна Церква та інші, то тепер обернено-пропорційно. В незалежній Україні тепер є все, що хочеш, і навіть точна нежива копія УПЦ, яка готова на будь-яке злягання з владою, лише б та вважала її живою та каталогізувала у своєму релігійному гаремі. Тож цілком можливо, що нас звідти можуть і викинути...

А тепер уявімо, що це сталося! У Верховну Раду в черговий раз подув протяг з пекла і вона дружненько проголосувала за заборону релігійних громад УПЦ на території України і за те, щоб все її майно перейшло так званому «КП». Що далі? Будемо скаржитися, скиглити, проситися назад до гарему? Адже насправді, давайте подумаємо, що буде з нами тоді?

Найперше і очевидне – це те, що з грохотом впаде все, що було спільного у Церкви зі світом. Мова йде насамперед про церковний бізнес. Разом з цим зруйнуються ті внутрішні, багато в чому порочні, міжособистісні стосунки, які були з цим пов'язані. Найбільш втраченими стануть ті члени кліру, які служили опорними зв'язками матеріальної сторони життя церкви і в цьому бачили свою значимість і авторитет.

Далі, звісно, перестане існувати зовнішній прояв соціальної активності життя церкви. Частина цієї активності була декоративною бутафорією, частина – реальним добродіянням, що приносило свої плоди, але, як би то не було, цей бік церковної діяльності також зникне. А що залишиться?

Залишиться народ Божий, якому від нас потрібно тільки одне – богослужіння! Ось те, про що треба думати зараз, а не чекати поки «грім гряне». Є досвід, перевірена стратегія життя Церкви у таких умовах. До них потрібно бути готовими вже зараз. У Древній Церкві, в деяких латино-американських церквах дослідно перевірена теорія «малих груп». Будучи під забороною державних законів, християни збиралися малими групами по домівках по 10-20 осіб. Служили, читали Євангеліє, причащалися, молилися. Кожного недільного дня проходило богослужіння. І так десятки років. Церква вижила в цих умовах.

Це вимагає від нас зовсім іншої системи взаємозв'язку та існування ієрархії. Єпископ (благочинний) – на один мікрорайон, а то і два, якщо потрібно. У кожній групі повинен бути пресвітер, який звершує таїнства. Про те, щоб жити за рахунок пожертвувань парафіян, доведеться забути. Працювати потрібно буде, як і всі інші люди в світі. Я не думаю, що збиратися по домівках для молитви держава заборонить людям. Але якщо до цього дійде справа, то наше життя буде повністю схожим на життя першохристиянської громади.

Думати про це, готуватися існувати в таких умовах повинен кожен єпископ вже зараз, не чекаючи на радикальні потрясіння. Не знадобиться це – слава Богу, буде найгірший варіант – ми повинні бути до нього готові. Ми повинні зрозуміти: для того, щоб вірити, спасатись, молитись, каятись, жити Богом – Церкві держава не потрібна. Вона може біснуватися гей-парадами, ненавидіти чергових сусідів, фетишизувати свою символіку, переслідувати тих, хто думає і живе не так, як хочеться її політикам. Вона може робити все, що завгодно. Але для Церкви держава не є чимось життєво необхідним.

Це Церква потрібна державі, а не навпаки. Ми спокійно можемо обійтися без її лояльності і без її підтримки. Просто тому, що ми вільні. «Бо я пересвідчився, що ні смерть, ні життя, ні Ангели, ні Влади, ні Сили, ні теперішнє, ні майбутнє, ні вишина, ні глибина, ані інше яке створіння не зможе відлучити нас від любові Божої, яка в Христі Іісусі, Господі нашім» (Рим.8:38,39)

І те, що ми боїмося, що «вітер змін» буде дути не в наш бік, говорить про нашу слабкість, боягузтво і маловір'я. Що залишиться від нас, якщо у нас заберуть все зовнішнє? Чи можемо ми стояти перед Богом лицем до Лиця без усього цього? Чи залишиться в нас віра? Або ми так приросли шкірою і тілом до всього зовнішнього, що помремо від такої втрати? Час покаже.