Житіє старця Тихона (Голєнкова) та ганьба руського богослов'я
У другу неділю після П'ятидесятниці Церква святкує пам'ять усіх святих і пам'ять афонських подвижників. Обидва свята сходяться на особистості отця Тихона.
Руський афоніт, духівник преподобного Паїсія Святогорця, старець Тихон (Голєнков), який все життя прожив на Святій Горі – один із найбільших святих сучасності. За масштабом святості ця людина дорівнює найславетнішим старцям нашого часу. Але ім'я його досі забуте. Про причини цього я напишу кілька слів наприкінці публікації, а зараз поринемо у спогади про життєвий шлях цього святого старця.
«Шістдесят років на Афоні, як один день», – написав на своєму надгробному хресті ще до своєї смерті отець Тихон. Народився Тимофій (так хрестили старця) у селі Новомихайлівка на території сучасної Волгоградської області. Батьки його були дуже побожні і мріяли, щоб їхній син став ченцем.
У сімнадцять років Тимофій вирушив у паломництво монастирями Росії. Подорож розтяглася на три роки. За цей час юнак обійшов близько двохсот монастирів та удостоївся явлення Божої Матері.
У сімнадцять років Тимофій вирушив у паломництво по монастирях Росії. Подорож розтяглася на три роки. За цей час юнак обійшов близько двохсот монастирів та удостоївся явлення Божої Матері. Одного разу в дорозі, коли Тимофій знемагав з голоду, він зайшов у пекарню і попросив собі хоча б невеликий шматочок хліба, але пекар прогнав його. Тоді майбутній старець помолився Цариці Небесній: «Мати Божа, допоможи мені. Невже я помру з голоду ще до того, як стану ченцем?» Не встиг він ще вимовити до кінця ці слова, як перед ним постала Світла Діва неземної краси і простягла буханець теплого білого хліба.
Там, де мандрував юний подвижник, поняття не мали, що таке білий хліб, бо там сіяли тільки жито. Тимофій не тільки наївся сам, а й поділився хлібом із грізним пекарем, який ніколи в житті не їв такого смачного хліба. Минув час і на іконі Володимирської Божої Матері Тимофій впізнав ту Діву, яка дала йому хліб.
Після мандрівки російськими монастирями Тимофій кілька місяців жив у найсуворіших і важкодоступних місцях Синайської гори. Далі він випробував свої сили в Йорданській пустелі, де також провів деякий час, виснажуючи своє тіло постом та спекою, а душу загартовуючи багатогодинним молитовним чуванням.
Зрештою Тимофій направив свої стопи до саду Божої Матері – на святу гору Афон. Перед самою посадкою на корабель його спіткала спокуса. Біси вирішили посміятися з нього...
Зрештою Тимофій направив свої стопи до саду Божої Матері – на святу гору Афон. Перед самою посадкою на корабель його спіткала спокуса. Біси вирішили посміятися з нього. Якась дівчина попросила його взяти з собою пожертвування для афонських ченців, яке було в неї вдома. Заманивши туди вродливого юнака, вона замкнула двері і стала схиляти його на гріх. Але Тимофій вибив двері і втік від блудниці, подібно до цнотливого Йосипа.
В 1908 Тимофій вступає в руське Афонське братство скиту Білозерка, де в той час трудилося близько ста руських ченців. Головним ремеслом у монастирі був іконопис. Обранець Божої Матері досконало освоїв не лише це мистецтво, а й найскладнішу її частину, т.зв. «цуканіку» – карбування по золоту на німбах ікон. У цьому монастирі він прийняв чернечий постриг із ім'ям Тихон. Після п'яти років, проведених у Білозерці, він пішов шукати вищих подвигів для чернечого життя.
Тут потрібно перерватися і сказати пару слів про забуті стежки чернечого подвигу, який має свої щаблі сходження. Перший ступінь – гуртожитковий монастир, в якому за суворого послуху та відсікання своєї волі достатньо прожити три роки. А далі, як проміжна частина між пустельництвом та загальножительним монастирем – скит. Але цілком можливо за наявності духовного досвіду відразу перейти до самотнього життя. Його ази монах Тихон вже вивчив на Синаї та в Йорданській пустелі.
Отець Тихон навчав старця Паїсія: «Годину працюй і годину молись. Чернець не повинен багато працювати. Скільки часу у нього йде на роботу, стільки ж має йти і на молитву. Коли чернець працює більше, ніж молиться, він перестає бути ченцем».
Сьогодні чернецтво в Україні та Росії, як правило, пов'язане лише із гуртожитковим монастирем, який є добре організованим духовним колективним господарством. У цьому немає нічого поганого, за таким принципом влаштовані всі монастирі. Але без перспективи духовного зростання таке чернече життя призводить до безвиході.
Отець Тихон навчав старця Паїсія: «Годину працюй і годину молись. Чернець не повинен багато працювати. Скільки часу у нього йде на роботу, стільки ж має йти і на молитву. Коли чернець працює більше, ніж молиться, він перестає бути ченцем. А якщо він іде у самітництво, тоді молитва і є його головною працею. Орел може народитися в курнику, але потім він має полетіти з нього. Але якщо він залишиться жити у курнику, то з орла перетвориться на курку, яка не знає, що таке літати».
Монах Тихон для своїх подвигів вибрав Карулі – одне із найсуворіших місць Афона. Холодні скелі, що нависли над морем, ховали у своїх печерах найкращі духовні квіти Святої Гори. Коли весь світ занурювався в сон, у їхніх глибинах відбувалося таїнство єднання душ з Богом, незрима нитка ісихії пов'язувала душі живих ченців із вічним світлом Троїчного Бога. У цих, зовсім непридатних для життя умовах, чернець Тихон трудився сімнадцять років свого життя.
Монах Тихон для своїх подвигів вибрав Карулі – одне із найсуворіших місць Афона. У цих, зовсім непридатних для життя умовах, чернець Тихін трудився сімнадцять років свого життя.
Його подвиги дорівнювали подвигам найсуворіших аскетів стародавньої Церкви. Тут же старець закінчив свій духовний університет. Неподалік від нього в іншій печері трудився дуже добре освічений руський старець, який мав велику бібліотеку. Він давав ченцю Тихонові по одній книзі на місяць. За цей час потрібно було не лише прочитати книгу, а й засвоїти таким чином, щоб переказати її зміст бібліотекареві. Якщо чернець Тихон провалював іспит, то книга залишалася в нього на руках ще місяць до наступного заліку. Так майбутній старець докладно вивчив не тільки Добротолюбство, але й загалом став великим знавцем Священного Передання Церкви.
Після багатьох років духовних подвигів чернець Тихон вирішив шукати собі ще більш суворі місця для молитви та усамітнення, так, щоб поряд не було жодної живої людини. І він знайшов таке місце в непрохідній ущелині Капсави. Ліс у ньому зростав так, що вільно пройти ним було неможливо. Потрібно було пробиратися густими чагарниками, долаючи насилу кожен метр. Зі сходу ця ущелина захищена Егейським морем, а з півдня – високими горами. Знайшовши собі келію, де не було навіть води, старець Тихон провів там у подвигах цілих сорок років.
Знайшовши собі келію, де не було навіть води, старець Тихон провів у ній у подвигах цілих сорок років.
Але світильник не може сховатися, стоячи на вершині гори. Ченця Тихона вже знали на всьому Афоні як найбільшого святого, подвижника, навченого духовним досвідом і щедро наділеного Божими дарами. Згодом його почали знаходити навіть тут, у такій глушині, інші ченці, які приходили до нього за духовною порадою. Так в учні до старця Тихона потрапив послушник Паїсій, який сьогодні відомий усьому світу, як преподобний Паїсій Святогорець.
Неодноразово ченці вмовляли старця Тихона прийняти священницький сан, щоб він міг сповідувати тих, що до нього приходять. Але, пройшовши велику школу духовних подвигів, чернець Тихон не вважав себе гідним священного сану. Щоб примусити старця прийняти сан, потрібно було втручання Божественного промислу. Так і сталося.
Одного разу старець під час нічної молитви побачив відкриті небеса та Воскреслого Христа, що сяє у Фаворському світлі великої слави. Це видовище вразило ченця. Всю ніч він провів у співі великодніх гімнів. А вранці зрозумів духовний зміст цього явлення. До нього прийшов духівник і наказав іти до монастиря Ставронікіти для висвячення.
Одного разу старець під час нічної молитви побачив відкриті небеса та Воскреслого Христа, що сяє у Фаворському світлі великої слави.
Ставши ієроченцем, отець Тихон, звичайно ж, повинен був побудувати невеликий домашній храм, зробити іконостас, престол, жертовник, купити богослужбові посудини. Але грошей у нього не було ні копійки. Сподіваючись на Бога, він направив свої стопи до столиці Афона Кареї. Там він зустрів одного благочестивого ченця, який, дізнавшись про потребу отця Тихона, дав йому потрібну кількість грошей зі словами: «Ці кошти жертводавці мені дали для того, хто хоче збудувати храм, тому вони твої». Отець Тихон заплакав від хвилювання. Адже ці гроші були передані ченцю ще до того, як він прийняв сан.
Старець найняв двох будівельників, які творили молитву під час роботи, і церква незабаром була закінчена. Вона стала єдиним храмом Афона, присвяченим Чесному Животворящому Хресту Господньому. Те, що бачила ця церква, не можна описати.
Коли старець служив літургію, він не хотів, щоб хтось ще був у храмі. Його послушник, майбутній Паїсій Святогорець, співав за перегородкою і не бачив, що відбувалося на службі. А там щоразу відкривалося Небо, і звідти сходило велике небесне воїнство. Від почуттів і сліз, що переповнювали старця, він, бувало, не міг вимовити ні слова. Послушнику Паїсію доводилося часом кілька годин поспіль співати Херувимську пісню, поки старець міг знову продовжувати богослужіння.
Послушнику Паїсію доводилося часом кілька годин поспіль співати Херувимську пісню, поки старець міг знову продовжувати богослужіння.
Час зупиняв свій біг, і отець Тихон завмирав у великому подиві перед тим, що відкривалося перед його очима. Його душа підносилася до Престолу Трійці, і він бачив Воскреслого Спасителя у всій Його славі. Заповітною мрією старця було продовжувати служити Літургію в Царстві Небесному. Наприкінці життя його мрія змінилася на повну упевненість у тому, що так і буде, бо це йому відкрив Сам Бог. «Мій послушнику, скоро я служитиму літургію на Небесах», – говорив отець Тихон Паїсію незадовго до смерті. Тільки своєму улюбленому учневі старець міг по секрету сказати: «Ось тут стояв Херувим, а тут Серафим, там молився Ангел-Хранитель на літургії».
У побутовому житті у старця та його послушника панувала абсолютна бідність. Гроші старець взагалі не брав до рук, вважаючи це порушенням обітниць чернецтва. «Гроші – це кров бідняків», – говорив він своєму учневі Паїсію. Отець Тихон писав ікони та обмінював їх на хліб та на все необхідне для рукоділля.
Їв він дуже мало, йому було достатньо однієї ложки супу. З меблів були дві дошки замість ліжка, старий табурет і кухонне приладдя, що складається з консервних банок. Підрясник у старця був весь пошитий із латок, а скуф'я зовсім протерлася. Взагалі, все те, що було в келії отця Тихона, зазвичай люди вдома не тримають. Це можна знайти тільки на звалищі. Замість матраца він мав рвану накидку. Укривався він дірявою ковдрою, звідки стирчали шматки вати. Цією ватою старець ділився з мишами, ті тягли її у нори.
Сусідами та друзями старця стали дика кабаниха, яка щоразу приходила до нього у двір, щоб виводити своїх поросят, а також лисиця, яка забігала до нього в гості.
Душа ченця стала дуже чуйною, а тіло байдужим. Воно завжди було вкрите укусами від комарів і клопів, на яких отець Тихон не звертав жодної уваги. Сусідами та друзями старця стали дика кабаниха, яка щоразу приходила до нього у двір, щоб виводити своїх поросят, а також лисиця, яка забігала до нього у гості. Звірів старець підгодовував їжею, а комах своєю кров'ю.
Вигляд отця Тихона був ангельським. Ті, хто хоч раз у житті бачив його, не могли вже забути ніколи. У ньому жила дитяча тихість та радість. Молитва не сходила з його вуст. Навіть коли старець засинав, а це був вкрай рідко, він і уві сні продовжував творити молитву. А спав подвижник із перервами не більше п'ятнадцяти хвилин. Його ліжко складалося з двох дощок, нахилених під кутом сорок п'ять градусів, щоби довго спати на них було неможливо. Всю ніч старець по вервицях творив молитву, а під ранок звершував літургію.
Траплялося, що з якихось потреб послушник Паїсій відлучався, але повернувшись і підійшовши до келії старця, він чув, як хтось замість нього співає під час служби. Після богослужіння отець Тихон виходив зі своєї церкви, але там усередині нікого не було. Замість послушника співали янголи.
Траплялося, що з якихось потреб послушник Паїсій відлучався, але повернувшись і підійшовши до келії старця, він чув, як хтось замість нього співає під час служби.
До кінця життя отець Тихон ходив у стані якогось сп'яніння від Божественної любові. За свідченням досвідчених духівників, та міра святості, якої досяг отець Тихон, була вершиною, до якої рідко хто зміг підніматися за всю історію життя Афона. На жаль, обсяг публікації не дає нам можливості звернутися до духовної спадщини цього великого подвижника сучасності. Можна лише сказати, що червоною ниткою в ній проходила думка про те, що Бог – це велика, ні з чим не порівнювана, приголомшлива Любов і таке ж приголомшливе смирення. Тому, подібно до закоханого, старець гнався за найвищою смиренністю, якій немає кінця.
Кончина старця 23 вересня 1968 року була приголомшливим мальовничим заходом сонця, подібно до сонячного, коли весь світ занурюється в зоряну тишу місячної ночі. Отець Тихон сам викопав собі могилу. Поставив поруч лопату, «щоб легше було мене закопувати». Перед самим успінням старця його відвідала Матір Божа з преподобними Серафимом Саровським і Сергієм Радонезьким, попередивши про те, що настав час перейти до немеркнучого Вічного Світла. І отець Тихон заснув, щоб прокинутися вже в іншому, вічному світі, куди він все життя прагнув усією душею.
Післямова
Коли я познайомився з життям, вченням та спогадами про старця Тихона, я був абсолютно впевнений, що він прославлений РПЦ у лику преподобних, бо смарагд такої кришталевої духовної чистоти не може бути не прославлений у лику святих. На горі Афон усі, хто знав отця Тихона, були впевнені у святості цього старця. Коли канонізували преподобного Паїсія Святогорця, учня отця Тихона, були ченці, які не погоджувалися з цією канонізацією через якісь свої погляди. Але не було жодного, хто б сказав хоч щось проти святості отця Тихона. Але яке ж було моє здивування, коли я дізнався, що отець Тихон не тільки не канонізований тією Церквою, кліриком якої він був, але навіть питання про його канонізацію не порушувалося.
Перша книга, написана про отця Тихона, належить грекам, зокрема митрополиту Халкідському Миколаю «Квіточка з Саду Пресвятої Богородиці». Ними ж були канонізовані і руські старці Силуан Афонський і Софроній (Сахаров). Я не знаю, з чим пов'язана така зневага до духовної спадщини своїх же подвижників з боку РПЦ. Духовні чада архімандрита Кирила (Павлова), які з'їхалися до Троїце-Сергієвої лаври для святкування століття з дня народження цього доброго старця, були дуже здивовані, що не було знято навіть невеликого фільму про цю дивовижну людину на честь цієї дати. Схоже, що забуття пам'яті отця Тихона (Голєнкова) не виняток, а скоріше правило.
Нині самі греки уважно вивчають духовні праці іншого великого російського старця Симеона (Безкровного). Кращі духівники, і не тільки з Афона, вважали для себе за щастя спілкуватися з цим ієромонахом, коли він жив на Святій Горі. У той час як у самій Росії на цього старця звели наклеп клірики, які вважають себе великими богословами.
Можливо, перед російською богословською школою стоять важливіші завдання, ніж вивчення спадщини якихось старців. Вона зайнята апологетикою воєнних дій в Україні, її найкращі вихованці, забувши про Христа та Євангеліє, розповідають своїй пастві про те, чому ця війна має бути така приємна Богу. Я впевнений, що настане час, і Бог сам їм усе пояснить. Але краса квітника руської святості, звичайно ж, не в смороді ієрархів і мілітаризованих кліриків РПЦ, що втратили духовні орієнтири, а в чистоті, красі та величі її кращих синів і дочок, що догодили Богу, одним з яких і є старець Тихон (Голєнков).
Упокій, Господи, душу старця Тихона та його святими молитвам помилуй нас грішних.