Борючись зі злом, ми самі стаємо злом

16 Сiчня 2021 16:01
123
Свобода від світу і є перемога над ним. Фото: maxresdefault Свобода від світу і є перемога над ним. Фото: maxresdefault

Два апостольські читання, які пропонує нам Церква під час богослужіння нинішньої неділі, гармонійно доповнюючи один одного, озвучують нам вкрай важливі думки.

«Але ти будь пильний у всьому, терпи лихо, виконуй працю благовісника», – пише апостол Павло своєму чаду Тимофію (2 Тим. 4:5). А в посланні до Римлян він наполягає на тому, що: «ті, хто ходить за тілом, не можуть догодити Богові», «бо коли живете за тілом, то маєте вмерти», «Хто не має Христового Духа, той не Його» і тільки «хто водиться Духом Божим, вони сини Божі» (Рим. 8:8-14).

Межа між життям «за Духом Христовим» і життям «за тілом» проходить не тільки між Церквою і світом, але і всередині Церкви. Як тільки Її служителі починають занурюватися під зовнішню суєту, коли замість того, щоб жити Богом, вони починають боротися з химерами брехливого світу, тоді й Церква перестає бути Небом на землі. Як тільки з'являється багато злих борців зі злом, то й добро вже творити нікому. Коли, борючись зі злом, ми самі стаємо злими, то зло від цього тільки зростає. Тоді як перешкодити поширюватися злу може лише добро. Найвищим творінням добра є досягнення душевного миру всередині нас самих.

Щиро борючись за права Церкви, захищаючи, як нам здається, її з піною у рота, що насправді ми руйнуємо Її. Коли наше серце, навіть з самими справедливими й благородними намірами, виходить за межі добрих думок, почуттів і бажань, то цим ми тільки розпинаємо Христа. Церква вічна і непереможна, як і сам Бог. Її неможливо ні знищити, ні зруйнувати, як би хто не намагався це зробити. Не Вона нас потребує, а ми Її. Церква завжди була, є і буде там, де живі люди, що перебувають у Благодаті Духа Святого. А «зникає» Вона географічно та історично там, де не залишається Її живих носіїв. Диявол нас жене «на боротьбу за добро» для того, щоб зробити нас злими, а Бог вчить бути такими, якими ми повинні бути у Христі. Тоді не знайдеться такої сили, яка змогла б зруйнувати Церкву, бо з нами і в нас буде Бог.

Церква вічна і непереможна, як і сам Бог. Її неможливо ні знищити, ні зруйнувати, як би хто не намагався це зробити. Не Вона нас потребує, а ми Її.

Вчитуючись у рядки Євангелія, розумієш, що у Христі немає ніякої власності. Він завжди в стороні від влади над людьми. Дивне Його відкидання від усякої спокуси боротьби з «ворогами» і піднесена відчуженість від об'єднання натовпу навколо земних «справедливих» цілей. Христос живе досконалою безпристрасністю до земних проблем і абсолютною свободою від світу цього.

«У світі будете мати скорботу, але мужайтеся, Я переміг світ» (Ін. 16:33). Христова свобода спрямована на любов до ближніх і на досягнення Царства Божого. Свобода від світу і є перемога над ним. Тому всяке прагнення панувати над людьми – це «закваска антихристового». Преподобний Порфирій Кавсокалівіт жив так, ніби диявола немає зовсім. Він не помічав зло, не звертав на нього ніякої уваги. І цим старець переміг його, бо знав одну важливу мудрість – зло існує і живиться нашою увагою.

Фортеця і сила кожної Помісної Церкви визначається не кількістю побудованих храмів і монастирів і не статистичною чисельністю свого духовенства, а наявністю смиренних носіїв Духа Святого. Цей Дух, немов полум'я любові, сокровенно передають святі з покоління в покоління. Підтримується воно безперестанною молитвою і блаженним станом серця. Люди, носії цього полум'я – імунітет Церкви. Як тільки він ослаблений, всередині Церкви зразу ж починають діяти бактерії зла, які тільки й чекали цього часу.

Церква – образ Царства Христа на землі. Знаходиться воно не в потойбічному світі, як стверджують деякі проповідники, а всередині нашого серця, як цього і вчить Христос. Якщо ми не відкриємо Його в собі в цьому, земному житті, то по той бік могили вже тим більше воно залишиться для нас закритим. Проблема пошуку цього Царства – ось, що повинно нас турбувати набагато більше, ніж всі соціальні, економічні та політичні проблеми разом узяті. Той, хто збагнув цю істину і поставив перед собою таку задачу, той перестав жити інтересами світу, цього безнадійно хворого старого, який доживає свій останній час у живому пеклі.

Преподобний Порфирій Кавсокалівіт жив так, ніби диявола немає зовсім. Він не помічав зло. І цим старець переміг його, бо знав одну важливу мудрість – зло живиться нашою увагою.

В нашому серці, як вчать люди досвідчені, є одні потаємні дверцята. Вони відкриваються тільки зсередини самим Богом. Ми можемо тільки смиренно туди стукати, по п'ять ударів з невеликою паузою. Стукати цим ритмом потрібно знову і знову, уважно прислухаючись до кожного звуку з того боку. За цими дверима перебуває наш Дух. Він інший і вирізняється від усього земного. Цей Дух знаходиться в інобутті, на іншому березі, там, де світить невечірнє світло. Наші розум, серце і душа прив'язані до земного і перебувають з нами з цього боку дверей. А Дух – ні. Він – обитель Бога в нас, він з іншої сторони.

Через Дух у нас вливається сила, що дає життя всім нашим земним проявам. Поки ці сили прив'язані до матеріального світу, нам ніколи не увійти в ці двері. Тому, що Дух – це горизонт часу, місце, де Божественне Небо торкається із землею нашого серця. У ньому прихована таємниця нашого буття, і без нього нічого не може бути, що може бути.

Вся трагедія людини в тому, що вона живе «не в дусі». Ми втратили свій буттєвий центр, завдяки якому можемо контролювати всі наші природні енергії, залишаючись при цьому незалежними і вільними в Бозі. Саме тому наші функції розуму і тіла діють неправильно, а людина все життя залишається іграшкою в руках «вітру своєї голови» – внутрішніх пристрастей і зовнішніх гріхів. Цей вітер носить нас від одного короля до іншого, він вимагає від нас всецілої віддачі і поклоніння. Тільки біля гробової дошки людина прокидається і починає розуміти, як же жорстоко і нещадно світ обманював її все життя.

Вся трагедія людини в тому, що вона живе «не в Дусі».

Коридор спасіння в Церкві дуже вузький. Це дійсно «тісні врата». З одного боку коридору – шаблони невідомо ким придуманих стереотипів, форм і моделей нібито «духовного життя»; казармений мертвотний дух зовнішнього життя, який вдягнув на себе личину послуху. З протилежного боку – лібералізм і нескінченні лабіринти туманних міркувань, інтелектуалізм уявної свободи, науково-богословська нікчемна ерудиція з її порожньою балаканиною про Бога та спасіння. Хтось звалюється в обрядовий формалізм і живе самовдоволено за колючим дротом цієї в'язниці, назвавши її кордоном Церкви. Інші потонули у в'язких м'якотілих болотах розгнузданості, вседозволеності, духовної ліні, млості, гордині та власної дурості, очманівши від ліберальних солодощів, загорнутих в інтелектуальну псевдохристиянську упаковку.

Вузький шлях проходить стежкою, прокладеною Переданням отців, политої їхнім потом і кров'ю, які жили в Дусі Святому, уникаючи всіх пасток лукавого як з лівого, так і з правого боку. Цей єдиний шлях і приводить нас в обителі Отця, «бо всі, хто водиться Духом Божим, вони сини Божі» (Рим. 8:14).

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter або цю кнопку Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть цю кнопку Виділений текст занадто довгий!
Читайте також