Чи може християнин бути пацифістом
Недільна проповідь.
«Божеволіє світ у взаємному кровопролитті, і вбивство, яке вважається злочином, коли люди скоюють його поодинці, називається чеснотою, якщо робиться скопищем» (єпископ Кипріан Карфагенський +258).
І як хочете, щоб з вами чинили люди, так і ви чиніть… Якщо любите тих, що люблять вас, якщо робите добро тим, які вам роблять добро, яка вам за те подяка… Любіть ворогів ваших… будете синами Всевишнього… Будьте милосердними, як і Батько. ваш милосердний… (Лк.6:31-33,35-36).
Ці слова Христа, які в цей день читалися в усіх храмах, змусили мене задуматися про те, де ж проходить межа милосердя, співчуття і любові. Де закінчується любов, а де починається справедливість? І взагалі чи є цей кордон у християнстві? Протилежна сторона любові – ненависть. Протилежний бік життя – смерть. Чи можна залишатися християнином, позбавляти життя інших людей? Чи може християнин бути пацифістом? Спробуймо в цьому розібратися.
Перше, що відразу впадає у вічі, це радикальна відмінність Старого і Нового Завіту щодо війни та винищення людей один одним. Якщо у Старому Завіті це не тільки допускається, але за певних ситуацій навіть заохочується, то в Новому Завіті ми не зустрінемо жодного, навіть непрямого свідчення, можливості вбивства з якого-небудь випадку.
Посилання на те, що Іоанн Хреститель, коли до нього звернулися воїни, не радив їм скласти зброю, не працює вже хоча б тому, що люди, які до неї звернулися, християнами не були і жили за нормами язичницької моралі. Та й сам Іоанн Пророк відноситься до Старого Завіту, а не до Нового.
Що ж до Євангельської проповіді Христа та апостолів, то жодного приводу до вбивства вони не допускають. «Жоден душогуб не має вічного життя, що в нім перебувало б» (1 Ін. 3:15).
І як би не намагалися перетлумачувати слова Спасителя, Він каже прямо, без усяких іносказань: «А Я вам кажу не противитись злому» (Мф. 5:39). До того ж повторює це неодноразово, хоч і різними словами. Заповідь про те, що «нема більше тієї любові, як якщо хтось покладе душу свою за друзів своїх» (Ів. 15:13), жодного відношення до війни, навіть оборонної, ніколи не мала. Можна наводити безліч інших цитат, які свідчать про те, що Новий Завіт є пацифістським по всій своїй суті та сенсі: (Мт. 5:38-39), (Мт. 5:44), (Мф. 5:9) (1) Петр. 3:9-11) (Рим. 12:17-21) (1 Петр. 4:15) (Як. 4:12) та ін.
Коли християнство стало державною релігією, а Церква поступово перетворювалася на різновид державного інституту, ставлення до війни та військового обов'язку стало звичайно змінюватися. Але для нас найважливіше знати, як до цього всього ставилися давні християни, коли православна віра ще зберігалася у первозданній чистоті та святості. Давайте звернемося до житій святих та церковної історії.
Перші християни воліли краще бути вбитими, ніж убивати. Навіть язичники-воїни, стаючи християнами, не змінили мирний дух перших християнських громад. Адже могли б.
Колишній язичницький філософ Татіан (+180) вважає, що християнин, який скоїв вбивство на війні, винен у ньому так само, якби він його скоїв у мирний час. Афінагор Афінський (+190) пише, що християни не лише самі ніколи не вбивають, а й уникають бути присутніми при вбивствах. Климент Римський (+100) протиставляє язичницьким «войовничим» народам «мирне плем'я християн».
Учень Климента Олександрійського, Ориген (253) говорить про те, що «ми не піднімаємо зброї ні проти якого народу, ми не вчимося мистецтву воювати, бо через Іісуса Христа ми стали дітьми світу». Затятий критик християнства філософ Цельс відразу ж помітив, що християни – вороги не тільки Римської імперії, а й будь-якої держави. Якщо імперія стане християнською, вона буде приречена на загибель, оскільки ніхто не захоче взяти до рук зброї. Ориген, відповідаючи на цей випад, каже, що християни більше за інших борються за благо імператора «добрими справами, молитвою та добрим впливом на людей». При цьому він продовжував наполягати, що «християни не борються разом з імператорськими військами і не пішли б воювати навіть у тому випадку, якби імператор примушував їх до цього».
Тертуліан (+240), говорячи про військову службу, писав: «Не належить служити знаку Христа і знаку диявола, кріпості світла і фортеці темряви; не може одна душа служити двом панам. Та й як воювати без меча, який забрав Сам Господь? Невже можна вправлятися мечем, коли Господь сказав, що кожен, хто взявся за меч, загине від меча? І як братиме участь у битві син світу?».
Філософ Лактацій (IV ст.), якого ще називали християнським Цицероном вчить: «Не повинно бути жодного виключення у Божій заповіді. Вбити людину – завжди гріх. Носити зброю християнам не дозволено, бо їхня зброя – лише істина».
Єгипет – перша країна, де стало масово поширюватися християнство. Єгипетська церква у своїх правилах відлучала від себе тих християн, які йшли на військову службу.
Мученицькі акти перших століть християнства чітко свідчать, що послідовники Христа були пацифістами. Мученик Максиміліан (+295), який прибув на порядку денному, на запитання проконсула, як його звуть, відповів: «Моє ім'я християнин, і тому я не можу боротися». Незважаючи на цю заяву, його зарахували до солдатів, але він відмовився від служби. Йому було оголошено, що він має обрати між відбуванням військової повинності та смертю. Він сказав: «Краще помру, але не можу боротися». Його віддали катам.
Мученик Марцеллій був сотником у Троянському легіоні. Повіривши в Христа, він на очах у всього легіону зняв із себе військові обладунки, кинув на землю і оголосив, що ставши християнином, більше служити не може. Його стратили. Слідом за Марцеллієм відмовився від військової служби Касіан, який служив у тому ж легіоні. Його також стратили.
За Юліана Відступника відмовився продовжувати військову службу Мартин, вихований і вирощений у військовому середовищі. На допиті, зробленому йому імператором, він сказав лише: «Я християнин і тому не можу боротися».
Дванадцяте правило Першого Вселенського собору визначило сувору єпитимію за вторинне проходження християнином військової служби (десять років відлучення від Церкви).
Християнам, які залишилися служити у військах, ставилося в обов'язок під час боїв не вбивати ворогів. Один із найавторитетніших тлумачів канонів Іоанн Зонар, який жив у дванадцятому столітті, пише з цього приводу про те, що на той час взагалі ніхто не міг залишатися на військовій службі, не зрікшись попередньо християнської віри.
Мученик Ферруцій Майнциський (IV в.) висловився у категоричній формі, внаслідок чого його було страчено: «Не дозволено християнам проливати кров, навіть у справедливій війні і за наказом християнських государів».
Єпископ Люцифер Каларіський (+371) сказав такі слова: «Навіть найдорожче для християн благо – свою віру – вони повинні захищати "не вбивством інших, а власною смертю"».
Святитель Павич Милостивий, єпископ Ноланський (+431) погрожував вічними муками за службу кесареві зі зброєю в руках.
Я не втомлюватиму своїх читачів перерахуванням інших свідчень, їх дуже багато. І всі вони однозначно говорять про те, що до того, як християнство не стало державною релігією, ставлення до військової служби та пов'язаних із нею вбивствами на війні було однозначно негативним. Що ж сталося згодом?
Після набуття християнством статусу офіційної релігії у Візантійській та Римській імперіях пацифістські ідеї у Церкві поступово зникли. Натомість блаженний Августин висунув доктрину «справедливої війни», яка отримала офіційне схвалення церковної ієрархії. Надалі богослов'я «справедливої війни» було опрацьовано Фомою Аквінським і остаточно оформлено у працях Франсиско Суареса. Західне богослов'я поступово перекочувало до східного.
Власне, досі наше богослов'я за формою, методикою викладання, логікою та механізмом засвоєння залишається католицьким. Але схоластичне шкільне богослов'я іншим бути не може.
А як же бути з військовим обов'язком і повинністю? Християнська відповідь із цього приводу лише одна. Християнин може взяти в руки зброю (але це не заповідь, а поблажливість, те, що називається в Церкві «ікономія») лише в одному випадку – якщо він захищає свій дім, свою сім'ю, Батьківщину, коли на неї напали вороги.
Тобто тоді, коли склалася безвихідна, по суті, ситуація, і він змушений взяти до рук зброю, бо інакше і його сім'я, і близькі, і співвітчизники будуть убиті. Але навіть у таких умовах, вбиваючи на війні, християнин грішить, він піддається єпитимії і відлучається від Причастя на три роки. Це правило святителя Василія Великого.
Яка ж доля тих, хто бере участь у загарбницькій війні, хто воює проти інших народів на території іншої держави? Це смертний злочин. Людина, яка таким чином гине, є нерозкаяним вбивцею, що чинить гріх усвідомлено. Вона позбавляється церковного поминання та поховання.
Якщо ми подивимося на світову історію, то побачимо безліч прикладів того, як церковна влада виправдовувала злочини державної влади задля того, щоб забезпечити собі спокійне існування.
Державі треба змушувати людей воювати. Захищати батьківщину – це самоочевидна річ, і тут жодних зусиль державі не потрібно робити. Тому що люди, бачачи, як їхні будинки руйнують, рідних убивають, проситимуть дати їм у руки зброю, щоб захиститися. Набагато складніше змусити людей йти на загарбницьку війну, тут уже потрібні якісь виправдання. Найкраще з них – ця священна війна, угодна Богу.
Нацистський злочинець віцефюрер Герман Герінг, перебуваючи на лаві підсудних, пояснив це дуже просто: «Звичайно, люди не хочуть війни. З якого дива якийсь дурень із ферми захоче ризикувати своїм життям, коли найкраще, що він може отримати в результаті війни – це повернутися назад на свою ферму? Звісно, народ не хоче війни. Звичайно, ніхто не хоче війни ні в Росії, ні в Англії, ні в Америці, ні навіть у Німеччині. Це зрозуміло. Але зрештою політика визначається лідерами країни. І змусити народ підтримати політику – це справа нікчемна. І не важливо, що це буде – демократія чи фашистська диктатура, чи парламент, чи комуністична диктатура… Народ завжди може бути приведений до послуху. Це просто: треба лише сказати йому, що на нього нападають. І при цьому звинуватити пацифістів у відсутності патріотизму і в тому, що вони наражають країну на небезпеку. Це спрацьовує у будь-якій країні» (18.04.1946 року. Герман Герінг. Цитата з книги Г. Гілберта «Нюрнберзький щоденник»).
Як висновок можна сказати одне – перші християни зрозуміли слова Христа прямо, без жодних людиноугодницьких перетлумачень.
Вони відмовлялися вбивати і навіть брати до рук зброю. Усі земні війни вони вважали такими, що до них не відносяться, оскільки бачили себе вже громадянами неба, а не землі. І як би потім церковні історики та каноністи не намагалися переосмислити і перетлумачити Євангеліє, але факт залишається фактом – християни Стародавньої церкви були пацифістами. І лише через століття почали з'являтися висловлювання авторитетних церковних вчителів, які виправдовують участь християн у військових діях, а церковні літописці стали в житія святих вплітати мережива чудесних подій і знамень, що виправдовують цю думку.
Навіщо нам це знати зараз, через століття? Війн на Землі буде дедалі більше. І кожна з воюючих сторін матиме свою залізну правду. Але Істина завжди одна. А історія Церкви закінчиться тим самим, з чого починалася. І кожному треба буде вирішувати – з ким я: з Богом, який є Любов, або зі світом, який виправдовує всі свої злочини боротьбою за справедливість.
