Як не потрапити в пекло канонічним шляхом
Сьогодні, в день пам'яті святої великомучениці Катерини, хочеться поговорити про вірність нашій Церкві, фундаментом якої стала кров мучеників.
Людський організм проходить свої етапи зростання, дорослішання, старіння та вмирання. Безпорадність немовлячого віку змінюється отроцтвом, потім юністю, змужніння та зрілий вік переходять у старість, а з нею людина повертається до тієї ж безпорадності, з якою і розпочала свою мандрівку в цьому світі. Але душа, яка живе в цьому тлінному тілі, підкоряється іншим законам буття, бо не пов'язана з нашою фізіологією.
Церковний організм багато в чому схожий з людським. І він також на кінець часів повернеться до того ж, що було в нього на самому початку. До Церкви повернеться загальна до неї ненависть, злість, агресія та дикі фантазії, які цю ненависть виправдовуватимуть.
Я не можу собі уявити, щоб хтось із наших парафіян убив би собаку і повісив його на воротах якоїсь релігійної споруди. Або виламував би туди двері, б'ючи людей, що захищають своє майно.
Хто б у цій культовій споруді не знаходився і яку б віру він не сповідував, я впевнений у тому, що мої парафіяни на таку агресію не здатні просто тому, що в них інший внутрішній устрій. Виявляти звірство, знущання стосовно інших людей та безневинних тварин здатні тільки сатаністи, ким би вони себе не називали і чим би не виправдовували. Тому я щиро радий, що ми з цими агресорами знаходимося по різні боки. Тому, що й на суді Божому збережеться такий самий поділ.
У цій публікації я, по-перше, торкнуся проблем, пов'язаних з канонічним правом, формальне дотримання якого в нинішніх умовах життя Церкви може привести у глухий кут, з якого нам ще так ніхто й не показав вихід. А по-друге, я хочу, щоб ми поставили собі питання, а де ж проходить межа допустимого компромісу зі світом, за якою починається зрада Христа.
Одним із важливих критеріїв канонічності церковної структури є спадкоємність висвячення єпископату, яка сходить до апостольських часів. Там, де ця спадкоємність перервана, вважається, що церковні таїнства не мають благодатної сили. Ця умова необхідна для існування Церкви, але явно недостатня.
Я пам'ятаю, як тридцять років тому до нас в храм прийшов черговий ставленик на висвячення. Духовенства тоді катастрофічно не вистачало, храми відкривали в усіх усюдах, служити в них не було кому. Тому суворого відбору серед тих, хто бажав стати священниками, не було. Молодий кандидат у священство, який представився нам як Едік, зовні нагадував молодого Чингачгука з книг Фенімора Купера. Чорне як смоль волосся, орлиний ніс, залізний вольовий погляд. У вівтарі він поводився теж як індіанець із племені Могікан. Стояв, широко розставивши ноги та схрестивши руки на грудях. Видовище було, м'яко кажучи, дивне і для нас, тоді ще молодих священників, незвичне.
Потім, дякувати Богу, з'ясувалося, що Едік – це ватажок місцевої секти сатаністів, який вирішив «прийняти сан» для якихось своїх сатанинських цілей. Зрозуміло, що навіть якби його висвятили, час усе розставив би по місцях і Едік пішов би в заборону. Але сам собою факт примітний.
Чи можна бути висвяченим сатаністом? Історія Церкви нам говорить, що так, такі випадки також були.
Наприклад, патріарх Константинопольський Мелетій (Метаксакіс) +1935 р., член Великої масонської ложі, був, м'яко кажучи, не зовсім православною людиною. Але ніякого засудження його антихристиянська діяльність досі так і не отримала.
Спадкоємність рукоположення – це горизонтальні межі Церкви, і ми можемо їх якось відстежити. Але як зрозуміти, де проходить вертикаль Церковної огорожі? Де розташований той моральний кордон, перейшовши який людина за своє безбожне життя вивергається з Церкви невидимим судом Божим? Як ми можемо визначити, що от подосі єпископ, священник чи просто мирянин ще член Церкви, а коли він перейшов певну міру гріхів, то вже перестав ним бути? Внутрішнє життя душі скритне, його неможливо визначити «на око».
Проте, коли людина вчиняє очевидні злочини, ми вже можемо сказати, що вона до Церкви жодного стосунку не має.
Нам також з глибокою смиренністю і міркуванням потрібно підходити й до оцінок публічних висловлювань тих чи інших православних архієреїв, а також до рішень Синодів Помісних Церков, щоб не бути захопленими в пекло тими ієрархами, які, незважаючи на свою канонічну спадкоємність, зрадили Христа на догоду цьому світу.
Насправді це не надто складно. Всі рішення та проповіді, які явно суперечать Євангелію та канонам Церкви, не можуть бути від Духа Святого.
Світ любить своїх. Свої для нього ті, хто служить його інтересам, хто популяризує його погляди та принципи життя. Світ не гнатиме таких людей. Навпаки, він їм даватиме можливість проповідувати, «служити Богу», виступати в ЗМІ тощо. Але що б ці священнослужителі не говорили, як би не намагалися виправдати свої слова посиланнями на Слово Боже, лукавство їх завжди очевидне. Ті, хто вважають кесаря своїм Богом, будуть нести йому не лише кесареве, а й Боже.
Найважче буде кліру та парафіянам Помісних Церков, які пов'язані з державою тісними узами. Наприклад, священство, яке отримує зарплату з бюджету країни або якимось іншим чином залежне від правлячої еліти. І ось тут необхідно дати відповіді на питання канонічного права.
Як вчиняти клірику, який не бажає поминати і мати духовне підпорядкування своєму єпископу, який співслужить з розкольниками чи єретиками? Або який проповідує рівність усіх релігій, вінчає ЛГБТ-пари тощо?
Формально, за зовнішніми ознаками, правлячий архієрей може заслати такого непокірного клірика за штат до рішення церковного суду. За канонами Церкви, суд має засудити єпископа та виправдати клірика. Але найімовірніше церковний суд буде на боці свого архієрея. Такою є реальність нашого життя. Розкольником буде визнано не єпископа, а цього священника.
Храм також знаходиться на канонічній території цього єпископа. Виходить, що громада священника, яка вирішила зберегти вірність канонам Церкви та жити за Євангелієм, ніяк не зможе увійти до адміністративного підпорядкування єпископу, який знаходиться на іншій канонічній території. Як бути в цій ситуації? Наприклад, учора цей владика служив із розкольниками. А завтра він має служити на парафії цього священника. Батюшка розуміє, що якщо він служитиме разом із цим архієреєм, то й сам стане розкольником. Якщо він заявить своєму архієрею свої претензії прямо в обличчя, то отримає наказ про заборону в служінні і буде зобов'язаний передати парафію більш лояльному священнику. На цьому вся ця історія і закінчиться.
Тому й виходитиме так, що духовенство може в душі й не погоджуватися з рішеннями начальства, але буде йому підкорятися. Це не теорія. Я знаю грецьких священників, які категорично проти визнання легітимними розкольників, але при цьому їхній архієрей не лише їх визнає, а й служить разом з ними. Крім того, священник повінчаний зі своєю парафією, він її отець. Навіть якщо духівник вирішить вчинити за совістю та піти з цієї єпархії, то на кого ж він залишить своїх духовних дітей? На поталу вовкам в овечій шкурі?
А насправді тут священник стоятиме перед вибором – я залишаюся з Христом або з архієреєм, який продав Христа?
У такому становищі зараз перебуває духовенство тих Помісних Церков, єпископат яких бадьорим кроком веде їх до екуменічної єдності, які визнають не тільки розкольників, а й ЛГБТ-шлюби тощо. У такій самій ситуації й священники, які добре розуміють, чим відрізняється проповідь держслужбовця в рясі від проповіді доброго пастиря, але змушені тихенько мовчати, «як би чого не вийшло». Але ж насправді завдяки мовчазній згоді під тиском «безвихідної ситуації» і відбувається зрада Бога.
Сатана буде, без сумніву, пропонувати нам якось домовитися з совістю, так, щоб і вівці були цілі, і вовки ситі, закликаючи при цьому, як завжди, до логіки та здорового глузду. Тобто щоб і світ від нас відчепився, не ліз у наше життя, і ми зберегли б можливість потихеньку молитися, причащатися, ходити на богослужіння, але так, щоб, по-перше, ніхто не знав, а по-друге, щоб до нас ніхто не чіплявся з дурним запитанням: «Ви чиї будете?».
Справді, кому яка справа до нашої з вами віри?
Конституція дає нам право вірити так, як ми того забажаємо, а не як комусь хочеться з держслужбовців. Хіба апостол Павло переймався юридичним статусом своїх громад?
Триста років жили християни без опіки держави та пільгового оподаткування і здебільшого потрапляли до Раю. Тільки після того, як можновладці стали опікуватися земною Церквою, кількість душ, які спасаються, почала різко скорочуватися. Все це так і є, тут важко з чимось посперечатися.
Але ось після цього помисли будуть пропонувати нам жити подвійним життям: всередині себе для Бога так, щоб ніхто із зовнішніх не здогадався про нашу віру, а зовні «бути як усі», не привертаючи до себе уваги. Та й навіщо метати бісер перед свинями? Давайте будемо віддавати кесарю кесареве, а Богу Боже.
Помисли можуть навіть нашіптувати думки про те, що яка там різниця, під якою вивіскою буде проходити ваше молитовне зібрання. Хочуть чиновники, щоб на ній було написано, наприклад, «церква макаронного монстра», хай так і буде. Це ж просто вивіска. Головне те, що ми тут збираємося співати православний Символ віри, служити літургію, так само, як це робили і п'ять, і десять років тому.
Все це було б логічно, якби не історія мучениці Катерини, та й тисяч інших мучеників, яким пропонували зробити такі самі формальні речі, не вимагаючи в них вірити.
Достатньо було зробити безневинний жест покладання ладану перед якимось ідолом, сказати певні слова та йти далі вірити в Христа, молитися, служити Йому, любити Його. Але ті, хто на це погоджувався, опинилися серед відступників і зрадників Бога.
А ще нагадуванням про важливість кожного вимовленого нами слова є історія зречення апостола Петра. Адже він також вирішив не посвячувати зовнішніх у подробиці свого життя. Так, він був з Христом, але їм навіщо про це знати? Адже простіше сказати: «Ні, не знаю Тієї людини», щоб вони відчепилися. Тим більше, що навіть, скажи Петро правду, то нічим би своєму Вчителю він не допоміг, а собі нашкодив.
Якби його правда могла хоч якось допомогти Христу, я думаю, він без сумніву сказав би: «Я учень Його». А так, який же сенс? Але безглузда правда і, здавалося б, цілком логічна брехня і стали тим, про що плакав первоверховний апостол Петро до кінця своїх днів.
Не вдасться нам прожити своє життя так, щоб для зовнішніх ти був одним, а для Бога, у собі, іншим. Тому що той, хто посоромиться Христа «перед родом цім перелюбнім та грішнім», того й Син Божий посоромиться, коли прийде з ангелами судити світ.
А що може бути гіршим для християнина, ніж втрата Бога? Краще було б тоді людині і не народитися в цей світ, ніж, пізнавши Христа, полюбивши Його, потім зректися Спасителя?
Зважаючи на те, що насправді ми вже чудово бачимо, куди йде світ і що далі чекає на людство, чіплятися за це життя, як за щось цінне та ґрунтовне, нам, мабуть, не варто. Краще чіплятися за Христа і триматися за Нього, незважаючи ні на що й попри все. А Він нас напевно не залишить.
Насправді проблема допустимості «брехні на благо» та чи має право на життя т.зв. «праведна брехня» набагато серйозніша та глибша, ніж це може здатися на перший погляд. Цій темі було присвячено чимало досліджень та богословських трактатів, особливо у західному християнстві. Я обов'язково звернуся до них в одній із найближчих своїх публікацій.
