Великий канон Андрія Критського. День другий: туга про втрачений рай
Кожна людина, незалежно від її світоглядних і релігійних поглядів, якщо відвернеться від турбот і прислухається до свого серця, може почути заклик до вічності.
Як би нам не хотілося зручніше влаштуватися в цьому світі, але все одно, рано чи пізно, ми зрозуміємо, що він лише перевалочний пункт на шляху до істинної Вітчизни. У Марини Цвєтаєвої є чудовий вірш «Поїзд життя», який починається такими словами:
Розкладатися не варто.
Дійсно, адже нікому в голову не прийде думка про необхідність облаштування життя на вокзалі. Вокзал – це завжди проміжна точка на шляху до певної мети. Навіть люди відкидають Бога своїм мужнім прийняттям «року» і неминучості смерті, демонструють власне протиставлення і деяку інородність цього світу.
Людина втратила свою первісну святість, адже саме святість була тією точкою відліку, точкою з координатами 0,0, з якої починалося сходження людини до Бога. Гріх скинув людину в зону «від'ємних чисел» і тепер ми прагнемо хоча б вийти в нуль. «Пошив шкіряні ризи гріх і мені, знявши з мене перший Богом витканий одяг», – пише свт. Андрій Критський.
В таких словах канону як «Зазнав я пристрастей муку… Прикрасив я плоті ідол… Про одну зовнішню благоліпність подбав я старанно, у нехтуванні залишивши внутрішню богообразну скинію… Приховав я першого образу красу, Спасителю, пристрастями моїми», ми фактично бачимо зло, яке виходить з власного серця і прагне захопити нас з головою, як вода змикається над потопельником: «Хвилі, Спасителю, гріхів моїх, як у Червоному морі, повернувшись, раптово покрили мене, як колись єгиптян та їхніх вершників», – читаємо ми в 6 пісні канону.
У перші дні Великого посту дуже важливо згадати, що багато в чому покаяння починається з усвідомлення того, який мерзенний бруд я обрав замість небесної мудрості і чистоти.
Лише розуміння того, що наша справжня Батьківщина знаходиться не тут, що її досягнення пов'язане з покаянням і зверненням до Того, Хто заради нас пішов на хресні муки, дозволяє нам не просто триматися на плаву, але і дає надію на остаточне спасіння: «"Змилуйся", – як митар взиваю до Тебе, – "Змилуйся надо мною, Спасителю, бо ніхто з дітей Адама, як я, не согрішив перед Тобою!"».
У перші дні Великого посту дуже важливо згадати, що багато в чому покаяння починається з усвідомлення того, який мерзенний бруд я обрав замість небесної мудрості і чистоти. Свт. Андрій Критський для цього знаходить прекрасні аналогії в старозавітній історії Ізраїлю: «Безумний твій вибір, душе, як у Ізраїлю в давнину: бо замість божественної манни ти обрала нерозважливо сластолюбне пристрастями пересичення. Колодязі обрала ти, душе, хананейських помислів замість каменю з жилою води, з якого неначе премудрості чаша проливає струмені богослов'я. Свинячому м'ясу, і котлам, і єгипетській їжі віддала ти перевагу замість Небесної їжі, душе моя, як колись безрозсудний народ в пустелі».
Тлумачачи відомі слова Христа, святитель Лука Кримський писав: «Христос сказав, що Царство Боже всередині нас. Воно не прийде примітним чином, а тихо і непомітно прийде в людські серця, і воно вже в серцях праведників, в серцях святих Божих. Царство Боже почнеться для них ще за життя їх. Жити в Царстві Божому – це означає жити там, де царює Бог».
Дуже важливо пам'ятати, що всередині кожного з нас закладена частинка раю і саме вона може стати тим невеликим вогником, який не здатна здолати ніяка темрява. Тільки в порівнянні зі святістю цього вогника можна пізнати тяжкість власних злодіянь і це буде початком сходження до Бога, адже «А коли б несправедливий відвернувся від своєї несправедливости, яку він чинив, і чинив би право та справедливість, він душу свою при житті збереже. І коли б він побачив, і відвернувся від усіх своїх гріхів, які він чинив, то конче буде він жити, не помре!» (Єз. 18, 27-28).
Нехай ми і сотню років проживемо, але порівняно з майбутньою вічністю – це лише мить, тінь реальності, тоді як справжня реальність чекає нас ще попереду. Царство Небесне зароджується в сльозах покаяння, зароджується в нашому серці ще тут на землі:
Пізнаючи сяйво Божества…
– писав якось Володимир Соловйов.
