Хрестоносіння як вибір л/Любові

«Хто тобі ближчий: Бог, Який нічого не відчуває, чи Бог, Який страждає?», – запитує десятилітнього хлопчика, вмираючого від раку, літня сестра милосердя Бабця-Ружа в повісті Еріка-Еммануеля Шмітта «Оскар і Рожева пані». Риторичність цих слів стає зрозумілою, коли спостерігаєш, наскільки дитина мужньо переживає ситуацію, якої бояться дорослі, наскільки вона вдячна Богові за найменші приємні дрібнички, які стаються в її короткому житті, в якому захопленні хлопчик від знайомства з Тим, з Ким його зблизила страшна хвороба.

Христос свідомо пішов на хресні муки за можливість кожного з нас потрапити в Царство Небесне. Оскар мучиться для того, аби інші повірили у нього, пізнали радість, любов і Самого Господа. Не випадково Рожева пані, яка приводить героя в капличку для «знайомства» з Богом, звертає увагу хлопчика на обличчя розіп’ятого Бога – «Він терпить біль фізичний, але не відчуває моральних мук, бо вірує. І цвяхи завдають Йому менше страждань. Він повторює: Мені боляче, але не це біль».

Попри те, що Христос таки мучився духовно, ця дитяча історія для дорослих підштовхує до розуміння того, що біль перестає бути болем, якщо ти усвідомлюєш християнський смисл всього, що відбувається з твоїм життям, якщо усвідомлюєш Промисел Того, без волі Кого у Всесвіті не може існувати нічого.

Хрестоносіння – тема, яка не особливо користується «популярністю» серед християн, бо висвітлює найменш «зручні» для нас моменти віри, яка зобов’язує приймати від Господа все і навіть більше. Нерідко сучасні християни сприймають настановчі слова Христа про обов’язковість відмови від себе і несіння свого хреста слідом за Богом (Мк. 8: 34) як певну загальність, метафоричний відповідник життя віруючої людини в цілому; щось ніби зрозуміле, але в останню чергу пов’язане з необхідністю смирення свого «Я» і цілковитою довірою Господу.

Хоча ці слова Христа були сказані тоді, коли апостол Петро намагався вмовити Його не йти на страждання, які мали закінчитися добровільною смертю його Вчителя. Тоді ж Господь уточнив смисл земного шляху християнина: «Бо хто хоче душу свою зберегти, той погубить її, а хто ради Мене згубить душу свою, той її збереже» (Мк.: 8, 35). Однак, часто ми не вникаємо в ці вже «узвичаєні» слова, які раз по раз звучать з церковного амвону, бо – відверто – вони розходяться з тим, як хочемо жити МИ. Поза тим, перед нами НЕЗМІННА «формула» спасіння людини, яка вирішила йти за Христом… Тому, найперше дбаючи за свої земні комфорт та благополуччя в ущерб дотримання заповідей Христових, ми не лише неминуче псуємо собі це життя, але й втрачаємо шанс на життя вічне.

Слід знати, що «хрест» дається людині тоді, коли вона заявляє про свою причетність до Бога, Церкви і Православ’я. Це не просто труднощі, з якими впродовж життя зіштовхується кожен, – це особливий шлях, який проходить саме християнин. Неможливо потрапити до Царства Небесного іншим шляхом, аніж тим, який пройшов Христос, – шляхом приниження, болю, страждання, а для нас – ще й боротьби зі своїми пристрастями. Успішними та щасливими хочуть бути всі, і це нормальні людські бажання, однак є інша даність: не щастя конечна ціль нашого існування, не благополуччя, не здоров’я і навіть не сім’я, а спасіння душі.

Це не означає, що не слід перестати працювати над цими аспектами свого життя – навпаки. Однак, інколи попри те, що ти робиш все для того, аби було «так», Господь все одно відповідає тобі «ні». Йдеться про «не виправдані очікування» як результат не нашої бездіяльності, а Божої Волі, та необхідність якнайшвидшого примирення з цим фактом, який багатьом не лише «отруює» життя, а й гальмує дорогу до Бога. Свого часу преподобний Серафим Виріцький склав духовний заповіт одному зі своїх духовних чад (єпископу, який тоді перебував за ґратами) та кожному з нас – «Від Мене це було». В ньому він навчає тому, що все, з чим людина зіштовхується на своєму земному шляху, відбувається з Волі Господа, Який Першим втішить в часи випробувань і скорбот.

Так, і труднощі, і спокуси з Богом долати легко, але з Ним вони неминуче будуть, бо саме цією дорогою йшов Господь наш Іісус Христос. Преподобний Ісаак Сирін казав, що «шлях Божий є щоденним хрестом. Ніхто не сходить на Небо, живучи прохолодно» (Слово 35. Про любов до світу). При цьому святий вказував на два варіанти сходження на хрест: один стосується «розп’яття» тіла – звільнення від страстей, інший – входження у споглядання як результат діяльності духу. Та якою б не була версія хрестоносіння конкретно кожного, наші хрести мають бути схожі на той хрест, з яким Христос підіймався на Голгофу, та який з вдячністю прийняв від Свого Отця. Тоді й сила, яку Він отримав від Бога для Свого жертовного подвигу, стане нашою силою.

Якщо людина живе заради Господа (в славу Божу), то хрест, яким би немислимо тяжким він не був, вона нестиме разом із Ним. Адже знаряддя ганебної страти Христос освятив Своїми стражданнями і Своєю Кров’ю, зробивши його символом любові, знаменням перемоги та знаряддям нашого спасіння. Хрест став жертовником, на якому була принесена всесвітня спокутувальна Жертва. За словами настоятеля Петропавлівського собору міста Саратова та головного редактора порталу «Православ’я і сучасність» ігумена Нектарія (Морозова), Господь зробив спасительним не тільки Свій Хрест, що стояв колись на Голгофі, але й кожен з наших маленьких, ледь помітних хрестиків. Однак, їх слід пронести так, аби Христос виправдав нас на Своєму суді.

Попри це, зазвичай ми не несемо свої хрести, а просто волочимо їх, щоразу нарікаючи, скиглячи, жаліючись та обурюючись «несправедливості» Господа по відношенню до нас. Намагаємось сторгуватися – оцінити свій хрест і висунути вимоги до того, які «вдячності» маємо отримати за свої «страждання». Ми постійно порівнюємо свої «хрести» з історіями тих, кому обов’язково «краще», «по-справедливості» даємо оцінку кожній життєвій ситуації, яка здається легшою за нашу власну. Часто ми не можемо зрозуміти чи прийняти волю Божу стосовно себе чи когось іще і вперто ігноруємо той факт, що для кожного з нас Господь написав свій «сценарій», і прожити чуже життя просто неможливо, як і обміняти свій хрест на той, який здається нам більш прийнятним. Ми не враховуємо того, що від КОЖНОГО, хто йде дорогою Христа, в свій час Господь неминуче зажадає доказів його віри.

Ми не розуміємо дитячих смертей, невиліковних хвороб і важкого життя тих, хто найперше «заслуговує» на легке. Дратуємося безбідним існуванням злочинців, критикуємо «зажерливих» держслужбовців, «крахоборство церковників» і вважаємо, що хто, як не ми, заслуговує милостей від Бога. Егоїзм, гординя і відсутність страху Божого можуть призвести навіть до богохульства, в якому людина вбачатиме «неминучі» емоційні наслідки свого «хрестоносіння».

А відсутність справжньої віри призведе до того, що вона не зможе прийняти факту того, що бувають і «беззмістовні» страждання (страждання не в ім’я Боже), за які Христос не зобов’язаний «віддячувати сторицею», чи того, що Йому не обов’язково «винагороджувати» тут – під час земного життя людини. Настав час прийняти те, що хрест – це те, що вище нашої земної справедливості. Господь обіцяв нам Царство Небесне, а не легкий шлях до нього, бо Сам заради нашого спасіння віддав життя. Тому путь християнина – це завжди хрестоносіння, завжди жертва.

Щоправда, на сьогодні можемо спостерігати свідоме духовне «дезертирство» – буквальну відмову від свого хреста. Ми надто слабкі, щоб визнати таку малодушність, тому часто виправдовуємо себе «такими» обставинами, «таким» життям та «такими» іншими. Втім, чи можна зректися свого хреста? Можна, але з однозначною перспективою – наступний буде ще важчим. Окрім того, тільки той, хто витерпіть до кінця, буде спасенним (Мф. 10: 22). Святитель Ігнатій (Брянчанінов) вважав, що той, хто не прийняв хреста, не може бути учнем Іісусовим.

Так, заради Христа слід бути готовим і гідно прожити, в які б умови нас не ставило життя, і померти, бо віра, в якої є «строк придатності», це НЕ віра. Як би важко не було, це закономірно, адже ми йдемо слідом за Тим Христом, Який в’їздив до Єрусалиму під крики «Осанна!», а потім був цинічно зраджений тими, чиїх овацій просто «не справдив»; за Тим, Хто молився в Гефсимінії «Нехай буде воля Твоя» (Мф.: 26, 42) і постраждав за нас на хресті.

Той, хто стає християнином, має розуміти, що ціна віри надзвичайно висока, втім, як і нагорода, яку Господь обіцяє кожному з нас за достойне хрестоносіння. Тому все життя християнина проходить у наскрізному виборі між «добром» і «злом», власною волею та Божою, Христом і дияволом. При чому вибір цей має бути глибинним, інакше він буде лише показним благочестям та відвертим фарисейством. Не даремно в молитвах таїнства хрещення той, хто його приймає, порівнюється з воїном Христовим: духовна війна, яку диявол розпочинає за його душу з тієї ж секунди, не завершиться доти, допоки людина жива.

Тільки наївне сектантство може базуватися на тому, що спасіння душі забезпечене вже тим, що ти визнав існування Бога і назвав себе членом якоїсь Його (?) спільноти. Істинне християнство має інакший вектор: віра – це не чаювання з тістечками, віра – це бій, і якщо ти цього досі не знав, вітаємо в «команді». Так, слід перетерпіти щось заради Бога, довести Йому свою відданість і любов, адже й Христос постраждав за нас з великої любові. Думаю, таке переосмислення хрестоносіння змінить сприйняття, відчуття та переживання навіть найскладнішого – «я-знав-що-буде-важко-але-не-думав-що-настільки». Якщо ти зрозумієш, що для християнина хрест – це «мітка», яка сходить тільки тоді, коли душа покидає тіло, якщо усвідомиш, заради чого його несеш, оптику змінить все.

Саме по собі несіння хреста – це посильна ноша (Господь інакшої не дає: «Ярмо Моє благо і тягар Мій легкий є» (Мф. 11: 30)), однак ми настільки ускладнюємо все своїми внутрішніми протиріччями та «стражданнями» через непримиренність з наявністю певних обставин, що не лише загальмовуємо своє духовне зростання, але й перешкоджаємо собі входження у Царство Небесне. Нам бракує мужності, щоб смиренно йти своїм хресним шляхом, і гідності, щоб достойно долати те, що Господь вважає душеспасительним для кожного з нас, а ще любові – до Бога та до ближнього.

Вже згадувана пані Ружа з повісті сучасного французького класика говорить малюку Оскару про те, що муками є страждання фізичні, що ж до моральних – то це завжди вибір, віра у правильність якого попереджає будь-які душевні тортури, бо ти знаєш, що робиш щось чи не робиш заради Бога. Тільки від нас залежить те, як ми сприймаємо свої хрести. Необхідно розуміти, що жалістю до себе та своєю слабкодухістю ми не лише принижуємо самих себе, але й відторгаємо Самого Господа. Аби цього не сталося, слід бути пильним до себе – як зовнішнього, так і внутрішнього.

Хрестоносіння передбачає внутрішню зібраність та особливу уважність до своїх думок, почуттів, слів і, безумовно, дій. Інакше можна не помітити, як ідеш уже в протилежному напрямку до того, який начертав Христос. При чому відбувається це невідчутно, тому зійти з хреста значно легше, аніж видиратися на Голгофу. Загордився – зійшов з хреста, осудив – зійшов з хреста, кинув терпіти – і зійшов з нього. Можна дуже довго все зносити, а потім зійти з хреста в одну мить.

Цього особливо прагне диявол, який буквально «віддирає» душу людини від її хреста. З його боку це зажди «бої без правил», адже він знає «ахілесові п’яти» кожного – найбільш вразливі місця наших сердець і душ, і тільки орієнтир на Спасителя може попередити падіння чи підняти з колін тоді, коли воно таки відбулося. Вже згадуваний ігумен Нектарій вважає, що яким би не був посланий нам хрест, дерево, з якого він зроблений, зростає на ґрунті наших сердець. Його «важкість» чи «легкість» залежить від того, наскільки сильно ми любимо Господа й чим готові поступатися заради Нього.

Відомий середньовічний християнський богослов та помітний теоретик чернечого життя Преподобний Іоанн Кассіан Римлянин казав, що прикутий до хреста не піклується про свої страсті, не думає про день прийдешній, не пам’ятає минулих образ і вважає себе померлим для всього речового, через що заповідав звертати увагу туди, куди кожен із нас може потрапити будь-якої хвилини. Найбільший православний релігійний просвітитель XVIII ст. святитель Тихон Задонський вважав, що хрест вчить вмирати для гріха, а жити для Бога. Принаймні, ми всі повинні прагнути цього, несучи свій хрест.

Нести свій хрест – значить бачити причини своїх гріхів виключно в собі самому, а Руку Господа там, де інші бачать тільки безвихідь. Нести свій хрест – це подекуди просто дякувати Богу за те, що ти живеш; особливо тоді, коли найменше хочеться дякувати в принципі.

Нести свій хрест – це продовжувати довірятися Богові, навіть якщо десять, двадцять разів було «так-як-я-й-очікував». Нести свій хрест – це підніматися з колін в той час, як немає сил навіть повзти далі, і знати, що Господь ОБОВ’ЯЗКОВО поділиться Своєю надією тоді, коли тобі забракне своєї. Нести свій хрест означає вийти з Ним на саму Голгофу і не допустити навіть думки про те, що все могло б бути «краще», «якби не». Нести свій хрест – це обирати Господа не через свою християнську «повинність», а через те, що інакше не можеш вчинити із Тим, Кого безмірно любиш.

Нести свій хрест – це відчувати Бога в кожній частинці простору – так, як це робив маленький Оскар, якому залишалися лічені дні перед відходом у вічність: бачити, як Бог запалює світанок, оживляє світ, творить день, ніч і кожного з нас. Тоді хрестоносіння стане радістю, молитвою та справжнім вибором л/Любові.