Післясмак свята, або Звідки «ростуть ноги» у одного з поширених забобонів наших днів

Зимова пора з дитинства в наших спогадах має у собі якусь привабливу родзинку. Це й перший сніг, що покриває землю подібно до покривала, і тріскучі морози, і, звичайно ж, улюблені всіма новорічно-різдвяні свята.

Думаю, що кожен зі мною погодиться, що більшості наших обивателів, як віруючих, так і невіруючих, важко уявити зиму без цих неповторних днів. В одних це піст та очікування завітного дня Різдва Христового з колядками та святками, в інших – можливість проводити старий та зустріти новий рік в затишному сімейному колі. Словом, практично всі люблять зиму за ті радісні миті і переживання, які вона нам дає.

«Искупующе время, яко дние лукави суть»

Такими словами навчає апостол Павло Ефесян – не втрачати жодної хвилини свого життя. Павло попереджає про те, що людині часто здається, ніби в неї дуже багато в запасі часу, і витрачати вона його може, як їй заманеться. Але часто ми, люди, забуваємо просту річ, що ми не владні над часом, а навпаки. Часто між нашими парафіянами, переважно старшого віку, під час привітання з яким-небудь святом я в дитинстві чув відповідь: «І вам дай Бог наступного року дочекатися!». За своєю дитячою наївністю я дивувався цим словам, думаючи, що куди подінеться наступний рік?

Доживемо, все найкраще попереду, і життя прекрасне. Тільки потім я зрозумів, наскільки праві були наші церковні бабусі, з яких, до речі, більшість вже почили або важко хворіють. До чого це я? А, так! За роком рік і день за днем минають тижні, місяці, роки. Ми дорослішаємо, молодше покоління підростає. Але, дорослішаючи, чи набуваємо ми щось від своїх років? Ось тут питання наше досягає найвищого ступеня своєї риторичності. Адже рано чи пізно кожен з людей задасться цією непростою дилемою. Перед кожним життя поставить це питання руба. І зачепить воно всі сфери нашого життя.

Трохи про пріоритети

Містичне, або духовне, життя для кожного, хто живе на землі, привабливе своєю загадковістю. Було, є та ще буде багато охочих відкрити завісу духовного світу. Спостерігаючи, якою популярністю користуються в наш час програми типу «Битви екстрасенсів» або ще чогось подібного, не перестаєш у цьому вкотре переконуватись.

Кожна душа за своєю природою християнка – сказав колись мудрий Тертуліан. На підсвідомому рівні кожна людина по-різному відчуває, що з припиненням цього життя її життя не припиниться. Красномовно про це говорить і факт неприйняття смерті у будь-якому її прояві. Нормальній, психічно здоровій людині завжди стає мимоволі шкода навіть незнайомця, який десь далеко помер, і неважливо, що він дізнався про це із засобів мас-медіа. В цей час всередині такої людини постає у всій своїй силі внутрішній протест проти смерті як такої. Звідки він? Християнину нескладно відповісти на це питання, набагато складніше відповісти на нього нехристиянину або взагалі невіруючому.

І ось остання категорія людей намагається розшукати цю відповідь, не відступаючи від своїх внутрішніх переконань. Звичайно, ця сізіфова праця приречена на провал хоча б тому, що відповідь на це питання, яке розбурхує уми не одне сторіччя, є тільки у Євангелії.

«Прийдіть, залишимо всі свята Божі від землі»

За багато років до наших днів цар і пророк Давид оспівав у своїй «Псалтирі» ці слова. Слова, які «не в брову, а в око» показують дійсність не так давно минулого радянського часу. Люди навіть не зовсім літнього віку пам'ятають і комсомольські дружини біля храмів на Великдень, і інші свята. Можновладці, ведені злими силами, всіляко намагалися викорінити в народі навіть пам'ять про своє православне коріння.

І навіть незважаючи на те, що після розвалу СРСР все змінилось і стало, як здається на перший погляд, назад з голови на ноги. Але це тільки здається, бо, проаналізувавши церковну історію останніх двох з половиною десятиліть, радіти особливо немає чому. З тих натовпів людей, які ринули до церкви, по-справжньому віруючими стали лише кілька відсотків від загальної кількості.

Причин цьому, звісно, багато різних: від нестачі кадрів духовенства до банального небажання самих людей проникати далі примітивного обрядовірства. А останнє, до речі, з подачі зацікавлених у варінні каші в головах обивателів особистостей, дає дуже буйні плоди. Одним з таких дуже помітних плодів є істерія зимового купання на свято Хрещення Господня. Незважаючи на, здавалося б, протиріччя нинішнього часу зі словами псалмоспівця, підміна відбувається, тільки не на грубому, а на тонкому рівні граней душі.

Змити гріхи

Саме так звучить одна з основних аргументацій часто невіруючих людей. Хоча духовні речі вони часто називають не зовсім своїми іменами, але підсвідомо переслідують мету стати «краще», не змінюючись при цьому. Саме без розуміння духовної складової великого двунадесятого свята Хрещення Господнього не можна отримати справжної користі від цих купань.

Ось, по гарячих слідах, так би мовити, сьогоднішніх спостережень. Наш правлячий архієрей благословив отцю-секретарю єпархії і мені поїхати на Дніпро звершити освячення. Приїхали, все як скрізь: у льоді вирізана ополонка, купа метушливих людей, що пірнають в ополонку хто обережно, а хто сміливо, прилив емоцій від різкого викиду гормонів у кров і все, що супроводжує в цей день такі купання у багатьох місцях. Ось почали ми водосвяття і... І нічого не сталося. З тих людей майже ніхто не звернув на це уваги, а натомість скільки було народу з селфі-палицями, що робили знімки себе улюбленого або улюбленої...

Як і в кожного священнослужителя, мій святковий день пролетів швидко, і непомітно настав вечір. Проглядаючи новинну стрічку, всякого начитаєшся та надивишся. Ось вирішив подивитись, як моє місто святкувало Богоявлення. Якщо упустити той факт, що місцеві ЗМІ зовсім не висвітлили святкування, які проходили чи то у місцевому кафедральному соборі, чи то в інших храмах УПЦ, віддаючи перевагу віянню моди, вразив інший факт. Одразу три нещасних випадки на водоймі, один з яких ледь не привів до летальних наслідків. Адже просто аналізуючи тверезим розумом свої сили, навіщо лізти в холодну воду? Адже в разі летального кінця таку людину не можна навіть відспівувати за Православним обрядом.

Замість післямови

Є така приказка: «Немає диму без вогню!» Ніщо в нашому житті не буває саме по собі, а тим більше у питаннях віри. Наскільки мені стало зрозуміло, звичай цей привезений до нас з теплих країн. Падіння залізної завіси дозволило багатьом нашим співвітчизникам побувати в екзотичних країнах, познайомиться з їхньою культурою та життям. Так, відомо, що в Єрусалимі, в річці, у якій відбулася сама подія нашого свята, цілий рік паломники занурюються в Йордан. Деякі їдуть якраз до свята, щоб побачити чудо, коли «Йордан повернеться назуспіт». Річка починає вирувати, і помітна зміна напрямку течії при зануренні хреста під час молебню. Схожі звичаї є і в Болгарії, і в Греції, і в Сербії, і інших християнських країнах, але наш сучасник не враховує тієї простої речі, що там тепло, і якщо бувають мінуси, то ці мінусики не зрівняються з нашими минусищами.

З усього вище сказаного просто хочеться підкреслити важливу думку: у Православного Християнина все має бути з міркуванням і знанням своєї віри. Тільки тоді, чи то купання, чи то верба, чи щось інше принесе йому справжню користь – користь для тимчасового тіла і для вічної душі. Тому що всі таїнства й обряди, що звершуються в Православній Церкві, саме на це й спрямовані.